Сонячний куточок даху біля південної стіни прихистив два ящики для розсади, у яких на кущиках висіли маленькі помідори чері. Поруч купкою лежали ще помідори з кучерявими листочками. Я повільно підійшла до них. Пахло жасмином. Зіпершись на залізну лавку, я сіла, відчуваючи під спиною подушку з моєї вітальні.
Неймовірно — така оаза спокою та краси на моєму безплідному даху. Я згадала, як Лілі відламала мертву гілочку та з усією серйозністю почала мені дорікати за те, що я дозволила рослинам померти. Згадала, як вона зауважила «троянди Девіда Остіна», коли побачила кущі в саду місіс Трейнор. І згадала ті дивні купки бруду в коридорі.
Голова просто впала на руки.
17
Я двічі писала Лілі повідомлення. Перший раз подякувала за її працю над моїм дахом. «Там просто чудово! Шкода, що ти мені не сказала». І ще через день у наступній есемесці я написала, що мені шкода, що наші відносини стали такими напруженими, і якщо їй захочеться говорити про Вілла знову, я з радістю відповім на її запитання. Я також додала, що, сподіваюся, вона побачиться з містером Трейнором та познайомиться з його дочкою, бо вкрай важливо зберігати сімейні зв’язки.
Вона не відповіла. І мене не надто це здивувало.
На наступні два дні той дах став для мене болючим зубом. Я постійно ходила поливати рослини та відчувала свою провину. Прогулюючись між яскравими квітами, я думала про незліченні години, що вона провела тут. Про те, як непросто їй було підняти сюди мішки з ґрунтом та горщики, поки мене не було вдома. Я знов і знов згадувала, як ми жили разом, і поверталася до тієї самої думки: а що я могла вдіяти? Не в моїх силах було змусити Трейнорів прийняти її так, як їй хотілося. Не в моїх силах було зробити її щасливішою. Це міг зробити тільки той, кого більше не було.
Коло мого будинку стояв мотоцикл. Я припаркувалася та пошкутильгала в крамницю через дорогу по молоко. Страшенно стомилася після зміни. У повітрі висіла мжичка, тому я низько нахилила голову. Коли я врешті підвела очі, то біля під’їзду помітила знайому форму. Серце зробило кульбіт.
Я пройшла повз нього, риючись у сумочці в пошуках ключів. Та чого ж мої пальці стають наче ті сардельки, коли я хвилююся?
— Луїзо?
Ключі ніяк не знаходилися. Я знов перевернула всю сумочку: гребінець, серветка, монетки. От чортівня! Поплескала себе по кишенях, намагаючись згадати, куди ж я їх поділа.
— Луїзо.
Шлунок стисло — ключі залишились у кишені джинсів, які я зняла, одягаючись зранку на роботу. Пречудово.
— Неймовірно. Ти справді збираєшся просто ігнорувати мене? Що, просто отак?
Я глибоко вдихнула та повернулась до нього, розпрямляючи плечі.
— Семе.
Він мав утомлений вигляд. Підборіддя посіріло від щетини. Мабуть, щойно зі зміни. Ох, не треба було звертати уваги на це все. Я втупила очі кудись ліворуч від його плеча.
— Ми можемо поговорити?
— Не думаю, що це має сенс.
— Сенс?
— Я все зрозуміла. Навіщо взагалі ти тут?
— Я тут, бо щойно закінчив паскудну зміну в шістнадцять годин, відвіз Донну і вирішив спробувати з’ясувати, що ж між нами сталося. Бо я ні чорта не второпаю.
— Та ну?
— Нічогісінько.
Ми дивились одне на одного. Чому я раніше не помічала, який же він огидний? Абсолютно неприємна людина. Як я могла бути такою сліпою від жаги до нього, коли кожну частинку мене просто відраза до нього бере? Я ще раз спробувала знайти ключі. Мені не вдалося — схотілося копнути ті кляті двері.
— Так що, може, ти мені щось поясниш? Луїзо, я втомився, я не хочу грати в ці ігри.
— О, ти не хочеш грати в ігри? — У мене вийшов якийсь гіркий смішок.
Він зітхнув.
— Ну добре. Давай так: одне запитання — і я піду. Чому ти не береш трубку?
Я повірити в це не могла.
— Бо я хто завгодно, тільки не ідіотка. Ну, тобто, може, я й була ідіоткою — бо мене попереджали, а я просто проігнорувала це. Так ось, я не беру трубку, бо ти чортів сучий син, ясно?
Я почала збирати те, що повипадало в мене з сумочки. Усе моє тіло пашіло гнівом, наче внутрішній термостат зірвало.
— Ти ж у нас такий молодець, ага! Чортів красунчик, еге ж? Якби ти не був такою жалюгідною сволотою, то, може б, і вразив мене! — Я випросталася та застебнула сумочку. — Подивіться тільки на Сема, такий дбайливий батько! Такий чутливий, такий зворушливий! А що ж насправді? Ти так зайнятий тим, щоб залізти під кожну спідницю, що навіть не помічаєш страждань власного сина!