Я хотіла, хотіла йому опиратись — але не могла. У мене паморочилося в голові, я не могла сконцентруватися, не висипалась. У мене навіть почався цистит — та мені було начхати. Мугикаючи під ніс, я доживала до кінця робочого дня: фліртувала з бізнесменами, радісно всміхалась у відповідь на скарги Річарда. Його бісило моє щастя, він жував щоки та прискіпувався до будь-якої дрібниці.
А мені було все одно. Я співала в ду´ші, ночами лежала без сну та мріяла. Я почала носити свої старі яскраві плаття. Я дозволила собі існувати у своїй бульбашці щастя — хоч і знала, що бульбашка рано чи пізно лусне.
— Я сказав Джейкові, — повідомив Сем. У нього була перерва на півгодини, і вони з Донною зупинилися коло мого дому пообідати — я якраз була вдома перед вечірньою зміною. Я всілася поруч із ними на передньому сидінні швидкої.
— Що сказав?
Він приготував бутерброди з моцарелою, помідорами чері та базиліком. Помідори він сам вирощував у себе на городі, і вони просто вибухали смаком у мене в роті. Те, як я харчувалася, коли жила сама, просто нажахало його.
— Що ти вважала мене його батьком. Я давно не бачив, щоб він так реготав.
— Ти ж не сказав йому, що я розбазікала про те, що його батько плаче після сексу?
— Я колись знала такого чоловіка, — втрутилася Донна. — Він дійсно ридма ридав. Мене це страшенно збентежило — у перший раз я навіть подумала, що зламала йому пеніс.
У мене аж щелепа впала.
— Ага. Правда. У нас було декілька викликів на таке.
— Було, — підтвердив Сем. — Ти б дуже здивувалась, якби дізналася, як часто нам доводиться бачити різні травми сексуального характеру. Я розкажу, коли доїси. — Він кивнув на бутерброд, що я тримала в руках.
— Травми сексуального характеру. Пречудово. Ніби в моєму житті й так замало приводів для хвилювання.
Він відкусив шматок бутерброда та глянув на мене скоса.
— Не хвилюйся. Якщо що — я скажу.
— Ну, коли вже зайшла про це мова, друже, — Донна відкрила банку нескінченних енергетиків, — то знай: я до тебе на виклик не поїду.
Мені подобалося бувати в них у машині. Вони спілкувалися між собою із сарказмом, звичним для людей, що бачили та лікували чи не всі можливі людські жахіття. Вони постійно жартували — нерідко «по-чорному», — і я, сидячи між ними, відчувала себе, як не дивно, на своєму місці. Бо моє життя, хоч яким дивним воно було, на цьому тлі здавалось абсолютно нормальним.
Під час наших спільних обідів я дізналася багато про що:
— Жодна людина у віці за сімдесят ніколи не скаржиться на біль від процедур — навіть якщо їй мало не відірвало кінцівку.
— Ті самі літні люди майже завжди перепрошують за «незручності», яких вони завдають.
— Термін «пацієнт ОВ» — не науковий, це означає «пацієнт обмочився й відключився».
— Вагітні жінки вкрай рідко народжують у машині швидкої (цей факт мене розчарував).
— Тепер ніхто не вживає терміна «водій швидкої». Особливо водії швидкої.
— Завжди трапляються чоловіки, які на прохання оцінити свій біль за шкалою від одного до десяти відповідають «одинадцять».
Та коли Сем повертався зі зміни й розповідав про свій день, враження були не з веселих: самотні літні люди; товстуни, не в змозі відірватися від екрана телевізора, — надто важкі, щоб навіть спуститися сходами на вулицю; молоді матері, які ні слова не розуміють англійською і не виходять із дому, цілодобово опікуючись мільйоном дітей — не можуть навіть покликати на допомогу, коли виникає потреба; люди в депресії; хронічно хворі та емоційно залежні.
Іноді в нього складалося враження, що це якийсь вірус, і після роботи доводилося змивати з себе меланхолію разом із запахом антисептику. А ще були самогубства: під колесами поїздів та в тиші ванних кімнат. Часто тіла не знаходили цілими тижнями або місяцями — аж доки когось не почне бентежити запах чи стос пошти біля дверей.
— Тобі буває страшно?
Він був завеликий для моєї маленької ванни. Вода почервоніла — у нього був виклик до пацієнта з вогнепальним пораненням, і Сема всього залило його кров’ю. Дивно, як швидко я звикла до присутності голого чоловіка поруч. Особливо чоловіка, який і сам може рухатися.