— Якщо боїшся — ця робота не для тебе, — просто відповів він.
Перш ніж стати лікарем швидкої, Сем служив в армії. До речі, такий кар’єрний шлях був звичною річчю.
— Їм подобаються колишні солдати — нас нелегко налякати, ми вже все це бачили. При цьому п’яні діти лякають мене набагато більше за всіх тих талібів.
Я сіла на кришку унітаза біля ванної та оглянула його тіло в рожевуватій воді. Навіть незважаючи на його розміри та силу, мені було страшно за нього.
— Хей. — Він побачив щось на моєму обличчі та простяг до мене руку. — Усе нормально. Правда. У мене нюх на проблеми. — Його пальці переплелися з моїми. — Щоправда, це не найкраща робота для сімейної людини. Моя колишня не витримала — усі ці довгі зміни, робота ночами, цей безлад.
— Рожева вода у ванні.
— І це також. Пробач. На станції не працює душ. Мені, мабуть, треба було спочатку заскочити додому. — Він кинув на мене такий погляд, що я зрозуміла: він і не думав заїжджати додому.
Сем витяг пробку, випустив трохи води та відкрив крани.
— Розкажи про неї. Про твою колишню. — Аби тільки голос звучав спокійно. Я не збираюся бути однією з тих жінок. Навіть якщо він виявився і не таким чоловіком.
— Іона. Працювала турагенткою. Мила дівчина.
— Ти не був у неї закоханий.
— Чого б це?
— Ну, про дівчат, у яких закохуються, не кажуть потім «мила». Це як «давай залишимося друзями» — так кажуть, коли не було сильних почуттів.
— А що ж тоді кажуть, якщо були закохані? — здивувався він.
— У такому випадку набирають дуже серйозного вигляду і кажуть: «Карен. Не дівчина, а нічний кошмар». Або: «Я не хочу про це говорити».
— Може, й твоя правда, — задумався він. — Але якщо чесно, то відтоді, як померла сестра, я не дуже-то й прагну якихось почуттів. На мене це дуже вплинуло — ті її останні місяці. Я допомагав доглядати Елен. Рак робить страшні речі. Батька Джейка це просто розбило. Багато хто не витримує. Я був їм потрібний. Я, мабуть, єдиний, хто там тримався вкупі, бо не могли ж ми всі здати… — Якусь мить ми сиділи в тиші. Не знаю, від чого почервоніли його очі: від мила чи від суму. — Так що тоді хлопець із мене був такий собі. А в тебе що? — Він знов повернувся до мене обличчям.
— Вілл.
— Ну звісно. І відтоді нікого не було?
— Нікого, про кого варто було б говорити. — Я знизала плечима.
— Кожен вибирається звідти по-своєму. Так що не вимагай від себе надто багато.
Його шкіра була вологою та теплою. Стало надто гаряче тримати його за руку, і я відпустила. Він почав мити волосся. Я сиділа та спостерігала за ним — мені це подобалося. Його м’язи красиво здіймалися під блискучою від води шкірою. Волосся він мив енергійно та завзято, а потім ще й трусив головою, наче мокрий пес.
— О, до речі, у мене була співбесіда, — повідомила я, коли він закінчив митися. — На вакансію в Нью-Йорку.
— У Нью-Йорку? — Його брова злетіла вгору.
— Та я не отримала роботи.
— Шкода. Я завжди хотів мати бодай одну причину поїхати в Нью-Йорк. — Він занурився під воду так, що на поверхні лишився тільки рот. — Але ти ж зможеш лишити собі той костюм ельфа?
У мене раптом змінився настрій. Я просто як була, в одязі, залізла до нього у ванну та почала цілувати — а він засміявся й почав бризкати на мене. Добре мати таку надійну опору у світі, де так легко впасти.
Я зрештою доклала зусиль та прибрала квартиру. У свій вихідний купила крісло, журнальний столик та невеличку картину в рамі, яку повісила коло телевізора. Тепер принаймні складалося враження, що тут хтось живе. Я купила також нову постільну білизну та дві подушки. Увесь мій вінтажний одяг переїхав у шафу, так що тепер тут замість дешевих джинсів та люрексової міні-сукні майоріли найрізноманітніші кольори. Моя бездушна квартира стала якщо й не домом, то хоча б чимось привітним.
Милістю якихось богів розкладу в нас із Семом збіглися вихідні. Цілих вісімнадцять годин, протягом яких він не муситиме слухати сирену, а я — ірландські сопілки чи скарги на смажений арахіс. Разом із Семом час чомусь плинув удвічі швидше, ніж зазвичай. Я придумала для нас двох безліч занять, та половину з них миттєво відкинула як занадто романтичні. Чи варто взагалі проводити так багато часу разом?
Я ще раз написала Лілі. «Лілі, будь ласка, вийди на зв’язок. Я знаю, ти сердишся — але подзвони мені. Твій сад просто чудовий! Розкажи мені, як правильно його доглядати, будь ласка. До речі, а що робити, якщо кущі помідорів виростають зависокими? Це нормально? Може, ще раз сходимо на танці? Що скажеш? Цілую». Тільки-но я натиснула «надіслати», у двері подзвонили.