— Та вона ж дитина, — заперечила я.
— О так. Правильно. І ви виставили дитину за двері посеред ночі. — Таня подивилася на мене задоволеним поглядом людини, правоту якої щойно доведено. — Не все можна пофарбувати в чорно-біле, еге ж? Хай би як нам того хотілося.
— Ви зовсім не хвилюєтесь?
— Ні. Правда. Я вже багато разів через це пройшла.
Я знову хотіла щось сказати, але вона мене випередила:
— Луїзо, у вас комплекс месії? Мою дочку не треба рятувати. Ну а якби й треба було, то у вас не найкращі рекомендації в цій справі.
Сем обійняв мене, перш ніж я встигла вдихнути. Я вже хотіла відповісти щось дійсно вбивче, але Таня вже відвернулася.
— Ходімо. — Сем штовхав мене до виходу. — Давай, давай.
Ми декілька годин кружляли Іст-Ендом, пригальмовуючи біля груп нетверезих дівчат, які нам свистіли, та біля безхатченків. Потім паркували мотоцикл і перевіряли темні арки під мостами. Заглядали в нічні клуби та розпитували людей про неї, показуючи фото на моєму телефоні. Зайшли в той клуб, куди вона мене водила, а також у декілька горезвісних дір, де продавали алкоголь неповнолітнім. Перевіряли автобусні зупинки та кіоски з фастфудом. Але чим далі, тим сміховиннішими здавалися наші спроби її відшукати серед мільйонів людей у центрі Лондона. Вона могла бути де завгодно — і всюди. Я знову надіслала їй есемеску — казала, що ми терміново її шукаємо. Потім ми повернулися до мене додому, і Сем зателефонував у декілька лікарень, щоб переконатися, що така пацієнтка до них не надходила.
Зрештою, ми всілися на дивані з бутербродами та чаєм. Якийсь час панувала тиша.
— Відчуваю себе найгіршою матір’ю у світі. Хоча я навіть і не мати.
Він нахилився, спираючись ліктями на коліна.
— Не варто себе звинувачувати.
— Варто. Що я за людина, якщо виставила з хати шістнадцятирічну дитину серед ночі й навіть не переконалась, куди саме вона їде? — Я заплющила очі. — Але якщо вона й раніше зникала — це ж іще не означає, що з нею зараз усе гаразд. Може, вона з тих підлітків, які постійно тікають з дому — а потім про них ніхто нічого не знає, аж доки собака не викопає їхні кістки в лісі.
— Луїзо…
— Я мала бути сильнішою. Мала зрозуміти її. Вона ж така молода — треба було подумати двічі. Господи, якщо з нею щось сталося, я ніколи собі цього не пробачу. А десь там хтось вийшов погуляти з собакою — і ось-ось побачить щось, що зруйнує його життя…
— Луїзо! — Сем поклав руку на мою ногу. — Годі вже. Ти ходиш колами. Хоч яка та Таня неприємна, але, може, вона має рацію? І десь години за три Лілі подзвонить у твої двері, і ми всі почуватимемось ідіотами та спробуємо забути про це все, аж доки воно не станеться знову.
— Але чого вона не бере телефон? Вона ж знає, що я хвилююся.
— Може, саме тому вона й ігнорує тебе? — Він глянув на мене. — Може, хоче, щоб ти трохи похвилювалася? Слухай, ну ми більше нічого не можемо сьогодні вдіяти. І мені вже час — завтра ранкова зміна.
Він прибрав тарілки в раковину та сперся на шафки в кухні.
— Пробач, — почала я. — Не найкращий початок стосунків вийшов.
Він нахилив голову.
— Так що, в нас уже стосунки?
— Ну, я не… — почервоніла я.
— Та я жартую. — Він притягнув мене до себе. — Весело спостерігати, як ти намагаєшся себе переконати, що використовуєш мене суто заради сексу.
Як же він приємно пахне. Навіть незважаючи на нотку знеболювального — все одно дуже приємно. Він поцілував мене в маківку.
— Знайдемо ми її, — пообіцяв, перш ніж піти.
Я вилізла на дах і сіла на лавку, у темряві насолоджуючись запахом жасмину, що обплів край ємкості для води. Потім ніжно провела рукою по крихітних фіолетових квіточках обрієти, що рясною хмаркою висіли над теракотовими горщиками. Я глянула через парапет — унизу мерехтіли вулиці. У мене навіть не трусилися ноги. Знову надіслала Лілі повідомлення та почала збиратися спати. Навколо мене тишею зімкнулися стіни квартири.
Я, мабуть, мільйон разів перевіряла екран телефону, а перед сном вирішила ще й переглянути електронну пошту. Нічого. Тільки лист від Натана:
Вітаю! Старий уранці сказав мені, що прийняв рішення запропонувати тобі роботу!!! Побачимось у Нью-Йорку, мала!
19