Вона постійно думала про те, що скажуть її батьки. Що скаже містер Ґарсайд, коли покаже фото. Вона уявляла шоковане обличчя мами. Уявляла, як Френсіс повільно хитає головою — мовляв, нічого й дивуватися.
Вона повелася як дурепа.
Треба було вкрасти той телефон.
Розтрощити його ногою.
І Пітера розтрощити.
Не треба було їхати в ту тупу квартиру й поводитись як тупа ідіотка. Вона просто сама зруйнувала своє життя. На цьому вона зазвичай починала ревти, опускала капюшон іще нижче і…
20
-Що вона зробила?
Місіс Трейнор мовчала — я відчувала, що вона не вірить, а ще (хоча, може, це я перебільшую) засуджує мене за те, що я не змогла її вберегти.
— Ви телефонували їй?
— Вона не відповідає.
— І з батьками вона не спілкувалася?
Я заплющила очі. Страшенно боялася цієї розмови.
— Кажуть, із нею таке й раніше бувало. Місіс Готон-Міллер переконана, що Лілі сама повернеться будь-якої миті.
Місіс Трейнор якийсь час обмірковувала це.
— Але ви так не вважаєте.
— Місіс Трейнор, тут щось не так. Я, звичайно, їй не мати, але я… — Мені забракло слів. — Я просто хочу щось робити — не можу просто сидіти й чекати. Так що я шукатиму її на вулицях. І я хотіла, щоб ви знали, що відбувається.
Місіс Трейнор знову помовчала, а потім рішуче мовила:
— Луїзо, перш ніж ви вирушите на пошуки, дайте мені, будь ласка, номер місіс Готон-Міллер.
Я подзвонила в бар і сказала, що захворіла, — холодне «зрозуміло» Річарда Персіваля здалося мені куди більш лиховісним, ніж звичайні активні протести. Я роздрукувала фото Лілі з фейсбуку, а також одне з тих селфі, на якому ми були вдвох із нею. Цілий ранок я блукала центральними вулицями Лондона, зупинялася коло кіосків з кебабами, зазирала в бари, фастфуди, нічні клуби. На мене дивилися з підозрою.
— Чи не бачили ви цю дівчину?
— А навіщо ви питаєте?
— То ви її бачили?
— Ви з поліції? Я не хочу проблем.
Дехто вважав, що можна непогано розважитися, знущаючись із мене.
— А, цю дівчину? З каштановим волоссям? Як, ви кажете, її звуть?.. Ні, ніколи не бачив.
Лілі не бачив ніхто. Я почувалася дедалі менш оптимістично. Де ще можна загубитися з такою легкістю, як у Лондоні? Столиці, що вирує життям. Мільйони провулків, нескінченні натовпи перехожих. Я роздивлялася хмарочоси навколо — може, вона просто спить у когось на дивані у своїй піжамі? Лілі легко знайомилася з людьми й запросто про щось їх просила — вона може бути з ким завгодно.
А проте…
Я навіть не могла зрозуміти, що ж саме мене спонукало. Може, злість на Таню Готон-Міллер з її байдужим батьківством? А може, те, що я сама не впоралась із тим, у чому звинувачувала Таню? А може, те, що я сама знала, наскільки уразливі молоді дівчата.
Думаю, що мене спонукав Вілл. Я ходила та їздила вулицями, розпитувала людей — і постійно розмовляла з ним подумки. Коли стегно починало боліти, я зупинялась, обідала не надто свіжим бутербродом та шоколадкою, ковтала знеболювальне — і продовжувала.
«Вілле, куди вона могла податися? Що б ти робив?»
І знову, і знову: «Мені так шкода, я підвела тебе».
«Є новини?» — написала я Семові. Було дивно спілкуватися з ним, постійно чуючи в голові голос Вілла. Наче… наче я зрадниця. Хоча не зовсім зрозуміло, кого саме зрадила.
«Ні. Я телефонував у всі медичні служби Лондона. А в тебе що?»
«Стомилася».
«Стегно?»
«Нічого, чого не можна виправити таблеткою нурофену».
«Хочеш, заїду після зміни?»
«Я краще буду продовжувати пошук».
«Тільки не ходи туди, куди я сам би не ризикнув».
«Дуже смішно. Цілую».
— Ви шукали в лікарнях? — З коледжу зателефонувала сестра в п’ятнадцятихвилинній перерві між лекціями «Зміни в політиці поповнення прибуткових статей бюджету» та «ПДВ: європейські перспективи».
— Сем каже, що ніхто з таким ім’ям не надходив у жодну лікарню. У нього всюди є знайомі — її шукають, — я озирнулася, краєм свідомості сподіваючись побачити в натовпі Лілі.
— Давно ви шукаєте?
— Декілька днів. — Я не стала казати, що майже не сплю. — Я взяла відгул на роботі.