У коридорі почулися кроки, і двері відчинилися. Переді мною був чоловік трохи за сорок, у джинсах та картатій сорочці. На обличчі — добова щетина.
— Слухаю вас?
— Я шукаю… я шукаю Лілі.
— Лілі?
Я всміхнулася та простягла йому руку.
— Ви — Мартін Стіл, правильно?
Він глянув на мене та відповів:
— Можливо. А ви хто?
— Я подруга Лілі. Я… я намагаюся з нею зв’язатись і подумала, що вона може бути у вас. Або ж, може, ви знаєте, де її шукати.
Він спохмурнів.
— Лілі? Лілі Міллер?
— Так, її.
Він потер щоку та озирнувся.
— Ви б не могли зачекати?
Він пройшов коридором, і до мене долетіли якісь завдання тому, хто займався на піаніно. Коли він повернувся, гра відновилася — спочатку непевна, а потім наче з більшим запалом.
Мартін Стіл причинив за собою двері та на хвилину нахилив голову, наче намагався обдумати моє запитання.
— Вибачте, я дещо не зрозумів. Ви — подруга Лілі Міллер? Правильно? А чому ви прийшли сюди?
— Бо Лілі казала мені, що приходила до вас у гості. Ви… ви ж були їй вітчимом?
— Ну, не офіційно, але так. Дуже давно.
— Ви музикант? Ви колись водили її в садочок? Ви ж наче й досі спілкуєтесь? Вона розповідала мені, що ви з нею були близькі. І що її матір із цього не дуже раділа.
Його очі звузилися.
— Міс…?
— Кларк. Луїза Кларк.
— Міс Кларк, Луїзо, я не бачив Лілі Міллер відтоді, як їй було п’ять. Таня вирішила, що нам краще взагалі не спілкуватися більше.
Я вражено дивилася на нього.
— Тобто ви хочете сказати, що вона ніколи сюди не приходила?
Він задумався на мить.
— Приходила. Років зо два тому. Але час був не найкращий — у нас щойно народилася дитина, я починав викладати, і, якщо чесно, я навіть не зрозумів, на що саме вона сподівалася.
— І відтоді ви її не бачили й не говорили з нею?
— Крім того єдиного разу — ні. У неї все гаразд? Щось сталося?
Хтось наполегливо грав на піаніно до — ре — мі — фа — соль — ля — сі — до. До — сі — ля — соль — фа — мі — ре — до. Знов і знов по колу.
Я махнула рукою та почала задки спускатися сходами.
— Ні-ні, нічого не сталося. Вибачте, що потурбувала вас. Усе гаразд.
Я провела ще один вечір, блукаючи вулицями Лондона та ігноруючи дзвінки від сестри й е-мейли з примітками «ТЕРМІНОВО» та «ОСОБИСТО» від Річарда Персіваля. Я їздила містом, аж доки очі почервоніли від світла фар. Гроші на бензин закінчились, а я непомітно для себе почала їздити там, де вже була.
Десь після півночі я приїхала додому з наміром узяти свою банківську картку, випити чаю, дати очам відпочити з півгодини та знов поїхати на пошуки. Я роззулась і зробила собі пару тостів, які так і не змогла з’їсти. Натомість проковтнула ще дві таблетки знеболювального та лягла на диван. У голові вирували думки. Я точно щось пропустила. Має бути підказка. Від утоми в голові гуло, живіт зводило від хвилювання. На яких вулицях я ще не була? Чи могла вона поїхати кудись за межі Лондона?
Виходу більше немає — треба повідомити поліцію. Краще вже я буду дурною та надто перейматимусь, ніж із нею і справді щось станеться. Я склепила очі на п’ять хвилин.
За три години мене розбудив телефонний дзвінок. Я підскочила, глянула на екран та приклала його до вуха.
— Алло?
— Вона в мене.
— Що?
— Це Сем. Я знайшов Лілі. Ти можеш приїхати?
Збірна Англії програла футбольний матч, і в натовпі сердитих п’яних людей з різноманітними пораненнями ніхто й не помітив маленьку дівчину, що спала в кутку на двох стільцях. Обличчя затулене капюшоном. Лише коли медсестра приймального відділення почала перевіряти, чи всіх уже оглянули, дівчину розбудили, і вона неохоче зізналася, що сиділа тут тільки тому, що тут тепло та безпечно.
Медсестра якраз її розпитувала, коли Лілі помітив Сем, що саме заніс стару жінку з проблемами дихання. Він потай сказав сестрам за стійкою реєстрації не дозволяти їй піти й поквапився зателефонувати мені. Усе це він розповів, поки ми бігли коридором у приймальню. Черга нарешті почала закінчуватися. Діти з гарячкою вже лежали в палатах під доглядом батьків. П’яних відправили додому відсипатись. У таку пізню годину привозили лише з колотими ранами чи після ДТП.