Гнат не розумів, навіщо це вислуховувати.
— Згадайте Вовчу війну, — крикнув Юхим. — Одного Рокошу було досить для повного розколу Ордену! Чи ви думаєте, що ніхто не побачив вашого розбрату? Як можна довірити безпеку держави тим, хто ладен забути про неї і пірнути у власні чвари?
— Попри Вовчу війну Орден продовжував стояти на варті, — відповів Северин.
— Цього вас учили осавули? Брехня. Увесь Орден збудовано на брехні!
— Відріжемо йому яйця і запхаємо в горлянку, аби задихнувся, — запропонував Бойко.
— Нехай тьохкає. Бачиш, як намуляло? Вважай це його останнім словом, братику.
— Я — не єдиний ваш ненависник, — провадив Юхим завзято. — Чи ви вважаєте, що на Острівній війні під Осло стільки сіроманців полягло через прикрий збіг обставин?
Вони завмерли.
— Ха! — Перед обличчям смерті Кривденко тріумфував. — Зарозумілі вовкулаки, що аж роздуваються від почуття благородної самопожертви, не бачать далі власних носів! І дурневі зрозуміло, що найвищі чини штабу скористалися можливістю прорідити сірі ряди. Бо з якої іншої причини вас кинули б просто в м'ясорубку?
Він хрипко розсміявся.
— Авжеж, легше у всьому звинувачувати мене. Знайти цапа-відбувайла, а не визнати, що безліч людей ненавидять вас. Невелика кампанія проти Ордену ніколи не мала б такого шаленого успіху, якби вас любили!
Гнат розривався між бажанням заткнути його пельку і слухати далі.
— Ви не помічали. Не хотіли помічати, що попри кобзарські думи і героїчні легенди люди вас ненавидять, — Юхим обвів кожного поглядом, де не було ні краплі страху. — Перед лицем смерті я пишаюся, що приклав руку до знищення Сірого Ордену. Це було брудною, зате необхідною справою, і мені нема в чому каятися.
— Дурень! — крикнув Ярема. — Ти позбавив державу могутньої сили, яка могла зупинити навалу Орди!
— Кривавий урок нової епохи, — відповів Кривденко. — Зате ми будемо жити без перевертнів, які під масками захисників можуть роздирати власних громадян. Ви, залишенці, — дрібні уламки історії. Ви приречені на зникнення!
Він замовчав, розпашілий від близького вогню і власної промови. Його очі войовничо блищали, вустами повзла презирлива посмішка. Еней розреготався.
— Лайна ти шмат, — озвався він. — Ненависть, якої ми не помічали? Та нас щодня плекали в ненависті. Спопеляли поглядами череси, плювали в спини. Ми засинали в ненависті і прокидалися у ній, бо наше прокляття не в місячному ярмі чи срібних опіках. Прокляття — у малодушних людях, що ненавидять нас за вибір, на який не зважились самі. Тому й ненавидять інших, божевільних, неправильних, що заступили межу, на яку вони засцяли навіть дивитися! Адже ми мали подумати, і, подібно їм, відмовитися. Не підписувати кривавої угоди, відкараскатися від вовчої стежки, жити спокійно... Але ми встромили ножі у власні серця! Твоє базікання — не що інше, як спроба виправдати задристане спіднє і перетворити його на геройський прапор.
Він не знав, звідки взялися ці барвисті слова, і, розгубившись, змовк.
— Гарно сказано, брате, — Северин підкинув у руці ножа. — Успадкував красномовство брата Варгана разом із його варганом.
— Ненависть засліпила тебе, Юхиме, — похитав головою Яровий. — На цьому наша розмова завершується.
— Юхиме Кривденку! Ти знищив сотні і скалічив тисячі життів, — підхопив Чорнововк. — За це ми, останні лицарі Сірого Ордену, засуджуємо тебе до страти.
Савка, що весь допит мовчав, затулив вуха долонями, сховав голову між колінами і захитався з боку на бік, щось бубонячи.
— А право на останнє бажання? — скрикнув Юхим.
Він усвідомив, що жити йому лишилося лічені хвилини.
— Як шляхтич, я не можу відмовити в цьому праві, — зітхнув Ярема. — Чого ти хочеш, Юхиме?
— Хочу зустріти смерть на ногах, як годиться чоловікові.
Гнат фиркнув. Він увважав, що Кривденко має здохнути як заколотий кнур, та Яровий зіп'яв полоненого на ноги. Той заточився, шляхтич його підхопив і поставив біля комина.
Юхим стрельнув очима у темний закуток, де лежала Майя, замружився і похапцем прошепотів молитву. Розплющив очі — зіниці величезні, в кутиках дрижать тамовані сльози — і прошепотів:
— Я готовий.
Ярема кивнув.
— За Орден.
Ніж характерника ввійшов між ребер, і Юхим заціпенів від болю. Але встояв. Шляхтич відійшов, і слідом, не вагаючись, ударив Гнат.