Її помітили, і після обов'язкової служби серед вартових сестру Іскру забрали до куреню розвідки. Про свої труднощі Катря звірялася лише материнській могилі — стара хвороба поглинула тендітну Любов. Може, зникнення єдиної доньки підкосило її хитке здоров'я, може, душа не витримала ядучої отрути суспільних знущань... Катря сподівалася, що мама знайшла в раю свою попередню родину.
Оля сапнулася, скривилася, заквилила — наснилося погане. Катря ласкаво погладила нахмурене чоло, озвалася колисанкою, що співала мати, яку потім вона співала Олі, коли та ще зростала у її лоні:
Ой ходить сон коло вікон,
А дрімота — коло плота.
Питається сон дрімоти:
А де будем ночувати?
Під лагідними рухами ображені зморшки на лобі зникли, вуста ледь усміхнулися, і дівчинка повернулася до спокійного сновиддя. На тендітному личку чудернацько змішалися риси Катрі й Северина. Стане красунею, воркотіла пані Ярова при кожній зустрічі з Олею, і це віщунство було заледве не єдиним пунктом, де їхні з характерницею погляди збігалися.
Як вона подорослішала, думала Катря. Можна садити в сідло, а не вкладати у хустку-люльку на груди, як було колись... Невже цю саму дівчинку вона носила у власному животі ще якихось два роки тому?
Вона стала її силою та її слабкістю.
Затримки траплялися не вперше — сіроманське життя давалося взнаки. Але тижні минали, та крові все не було. Натомість прийшли сонливість, втома і дражливість, а сморід тютюнового диму став до блювоти нестерпним. Порахувала: все збігається. У ніч, коли вирішили розійтися з Северином остаточно, він залишив у ній життя.
— От пес шолудивий! — Катря спересердя розрубала деревце, якому не пощастило трапитися на шляху її шабель.
Провела руками по животу. Нічого не чутно... Жахнулася від усвідомлення, що поділене зі Звіром тіло тепер має когось третього. Як бути далі? Самотня покритка, з прокляттям на душі і дитиною на руках? Та, що не хотіла повторити долю матері?
Але жах швидко заступив подив: як у ній, що принесла стільки смерті, зародилося життя? Хіба ж це не диво? Катря була певна, що її ялове лоно, пошматоване незчисленними перекиданнями на вовчицю, не здатне викохати дитину.
Подив змінився сумом: одразу згадалися всі побачені вагітні з величезними пузяками, що дибали кривенькими качечками на розпухлих ногах... Жодна з тих жінок не скидалася на щасливу. Кроки давалися їм крізь силу. І таке майбуття чекає на неї?
Стрибки настрою дратували, зміни самопочуття турбували — вагітність не подобалася Катрі. З нечисленних знайомих характерниць, яких важко було назвати подругами, дітей ніхто не заводив. То чим вона гірша? Тим паче, коли з батьком дитини розбіглися. Навіщо це все їй?
Розлючена власною безпорадністю, Катря приїздила до відьми тричі. Простояла біля хвіртки, поткнулася на подвір'я, постукала в двері... Ніхто не відповів. Катря почекала і з дивним полегшенням на душі поїхала.
Повернулася за кілька днів. Спішилася, знову стала біля хвіртки. Проте далі не поспішала: видивлялася.
— Ви зайдіть, — порадила перехожа. — Вдома вона.
Катря мугикнула, але з місця не зрушила. Стояла, допоки не вирішила, що господиня знову відсутня, після чого поїхала геть.
Втретє загадала: будь-що мусить довести справу до кінця, інакше виріже собі коловрат із грудей. Відьма — зігнута в попереку бабця, загорнута у величезну строкату хустку — чекала на неї біля тину.
— Тут я, онучко! Заходь, годі вже заглядатися.
Катря привіталася, але продовжувала стояти біля Шарканя. Ноги відмовлялися йти за хвіртку, наче там розплескалося сірчане болото. Що за неподобство? Лицарка куреню розвідки, ветеранка Острівної війни, яка на своєму віку бачила смерті стільки, що вистачить на сивину кількох чоловіків, не може зрушити з місця!
— Не бійся. Не забиратиму я в тебе дитини, — перебила думку відьма. — Ти сама того не хочеш.
Дивилася їй просто в очі, посміхалася лагідно, без глуму.
— Бачила я багатьох жінок на своєму віку. Таку, що направду звільнитися хоче, по обличчю впізнаю, — хвіртка послужливо відчинилася. — Ходи-но до хати, дитя кривавої угоди. Дам тобі зіллячко корисне, краплинами питимеш, аби вранці легше дихалося. Хочеш знати, хто народиться?
— Ні, — подолала німоту Катря.
Коловрат різати не довелося: справу було доведено до кінця. Хоч і не такого, що задумався початково.