— Не бійся, моя хороша.
Катря підхопила Олю, нахилилася, поставила на холодну долівку.
— Ма-ма!
Посмішка на прощання.
— Люблю тебе, доню. Не бійся.
Кільце вирвала і відкинула, прикрила ляду килимом, кинулась до зброї, яку завжди тримала готовою до бою.
Вони прийшли перед світанковими сутінками, як тоді, у Буді. Оточили хату і повільно стискали коло. Хотіли заскочити зненацька, але їх забагато, і вони не вміють пересуватися тихо.
Часу вбиратися нема, та й до біса. Катря підхопилася, прицілилися, розрядила обидва піштолі у вікно. Почулися скрики, і вона одразу пригнулася. Грім пострілів бризнув безладними кулями по стіні над головою. У стайні заіржав Шаркань. Катря стисла зуби, вперлася ногами і посунула ліжко до дверей, сяк-так блокуючи вхід.
Устигла налічити не менше десятка. Поки руки перезаряджали піштолі, голова намагалася підрахувати, скількох вона встигне підстрелити, перш ніж хорти перейдуть до штурму.
Наступні кулі полетіли в протилежне віконце, і відповідь не забарилася. Але обдарована вовчим зором Катря влучила, а засліплені темінню хорти лише наробили дірок в отинькованій глині.
Нарахувала понад два десятки. Шаркань замовк. У повітрі висів суцільний пороховий сморід, що перебивав усі інші запахи. Аби з Олею все було гаразд, подумала Катря.
Вона заряджала піштолі втретє, коли почула нові звуки. Наступ спинився? Характерниця кинула побіжний погляд на подвір'я. Запалюють смолоскипи! Вони хотіли спалити її, а не марнувати зусилля на штурм!
Треба захистити Олю. Не дати підпалити хату, будь-якою ціною!
Без вагань Катря кинула піштолі, схопила шаблі і просто в нічній сорочці стрибнула у вікно.
— Не займай!
Її зустрів новий залп.
Може, це просто нічне жахіття, і вона прокинеться біля доньки у ліжку, а навколо сюрчатимуть цвіркуни...
Характерниця упала на землю, перекотилася, підскочила до хортів, що готували смолоскипи. Удар, удар — один упав із відрубаною рукою, інший з пробитою грудиною, а Катря вже мчала до наступних вогнів.
Чому, чому саме зараз, коли повернулася надія і розвиднілося майбутнє?
Без захисту стін, у білій нічній сорочці, на відстані кількох кроків вона перетворилася на легку ціль.
Тіло пропікає болем. Срібні кулі ні з чим не сплутати: ніби розпечені штихи розривають плоть і розтікаються трутизною. Катря болю не помічає, думає тільки про доньку. Крутиться, рубає, кричить так, що в них жижки трусяться: її страх зник у вирі битви. Не тої, що була в Києві, не тої, що була в Буді, не тої, що була під Осло... Тепер вона сам-на-сам проти десятків хортів, озброєних сріблом. У такому протистоянні їй не перемогти.
На запилюженому чорному стягу майорить обрис святого Юрія, що пронизує списом огидного вовка.
Десь глибоко у згустку її люті тріпоче надія, що найскрутнішої миті, як у легендах, повернеться Северин і ватага, наскочуть зі спин, змішають ряди, знищать цих смердючих псів, які не вміють битися, а перемагають лише завдяки чисельній перевазі. Погляньте на них! Обличчя хортів перекошені від страху, дехто забув перезарядити рушницю і тримає її перед собою, наче спис, ряди розбилися і змішалися... Вбогі нікчеми! Не люди, а слиз! Жоден не мав би шансів у двобої проти сестри Іскри.
Але ватаги немає. Допомога не прийде.
Катря б'ється одна, і це її битва. В такт ударам серця у вухах стугонить кров. Удар, удар, врятувати Олю, удар, удар, рани озиваються битим склом, удар, удар, шаблі збирають криваву данину...
Шаркань завмер на землі біля стайні, поруч лежить знайдибіда з проломленим черепом.
Смолоскипи догорають у траві, ніхто їх не підіймає. Ноги раптом втрачають землю, шаблі наливаються непідйомною вагою, вириваються зі спітнілих долонь... Ні! Ще не час! Оля! Катря гарчить вовчицею, вискакує із залитої кров'ю нічної сорочки, несеться сірим духом крізь ворогів.
Усі вони — чиїсь сини. Хто ваші матері? Я плюю їм в обличчя.
Хорти прийшли пішими, без коней її не наздогнати. Катря потягне всіх за собою, відведе подалі від дому, збере в отару, як погонич, буде крутитися навколо, нападати звідусіль, гризти поодинці, лютити, морочити... Її битва далека від завершення.
Вона — воїтелька, вона — мати.
Кров плутається в хутрі, зліплює вологими плямами. Рани від срібла не лікує навіть обернення. Але то подряпини! Трьох убила вона, одного Шаркань, четверо сильно поранені та викинуті з бою. Треба зібратися на силі — і ще десятеро ляжуть жерти землю!
Задум працює. Чоловік у крислатому капелюсі наказує переслідувати її. Катря вичікує, аби всі рушили за нею; хорти слухняно розсипаються ланцюгом, перезаряджають рушниці, йдуть слідом. Тільки один лишається та прямує... Ні, не до хати. Від серця відлягло: пішов допомагати пораненим. Треба повернутися і вбити його з усіма каліками, коли решта блукатиме за милю звідси.