Олю! Доцю! Ти чуєш мене? Потерпи у тому клятому льосі, скоро я прийду по тебе!
Катрі здається, що Оля чує її.
Вона лишає за собою плями крові, аби переслідувачі не збилися зі сліду. Чоловік у капелюсі, що роздає накази — Отто Шварц, той навіжений іноземець. Чутно неприємний акцент, схожий на гавкіт. От би дістати його! Але Отто завбачливо ховається за ланцюгом хортів, навколо нього стовбичать двоє мугирів із однаковими пиками, біля ніг крутиться пара кудлатих вовкодавів із заслиненими пащеками, гарчать, казяться від бажання вбивати.
Рани печуть. Скільки куль вона схопила? Байдуже. Хай скільки — це невелика ціна за головорізів, відведених подалі від її донечки.
Катря веде хортів у підлісок, де зручно грати у хованки. У полі чи на дорозі в неї немає шансів. Безмозкі хорти слухняно простують за нею. Повсякчас вона дає себе побачити, вдає, ніби сповільнилася, показово шкутильгає. Ховається, підпускає мисливців ближче, ще ближче...
Один занадто висунувся вперед, і Катря несподівано атакує. Наляканий хорт пускає кулю в молоко, вовчиця мчить прямо на нього, а потім робить кілька зигзагів, розвертається, тікає. Вражений кулями мисливець падає на коліна, прикладає долоні до пробитого черева і гине, не в змозі повірити, що прийняв смерть від недолугих товаришів. Катрі хочеться реготати, а за нею лунають крики і нові накази. У голові легко та весело. Рани не болять. Вона може водити їх весь день!
Але ні, не варто. Поки вони тут шарпаються, треба оббігти стороною, повернутися до хати, добити поранених, забрати Олю й тікати світ за очі! Аби тільки двійко вовкодавів не завадили...
Чоловік у крислатому капелюсі неспішно знімає з плеча рушницю. Хреститься, і ніби у відповідь крайнебо загоряється світанком. Чоловік готується до стрільби; всі інші хорти завмирають.
Катря не звертає уваги. Вона занадто далеко, схована між травами і кущами, людське око не здатне її помітити.
Олю! Доцю! Ти чуєш мене? Я повертаюся по тебе!
Вовчиця біжить, чоловік у капелюсі стріляє.
Далекий постріл не стосується її — вовчиця мчить, стрімка й недосяжна, далеко гарчать безпорадні вовкодави, прудкі ноги несуть геть, відриваються від росяної трави і несуть понад хмарами у сонячні обійми, вона летить вище, торкається зірок, а потім сили раптом полишають її; вона спиняється, падає у великі теплі долоні — мамині долоні! — і не встигає засмутитися, зачувши далеку пісню, в якій впізнає улюблену колисанку. Рідна мелодія бринить, близиться, огортає спокоєм, стишує біль, Катря зручно моститься, а поруч із нею солодко спить врятована з льоху Оля, її чоло незахмарене, носик тихо посопує, губки ледь усміхаються, і Катря лягає біля доньки у темряву.
Ой на кота та воркота,
На дитину та й дрімота,
Котик буде воркотати,
Дитинонька буде спати.
Розділ 4
Теплими літніми вечорами, коли подих ночі пробуджував зорі, Ліна виходила на подвір'я, неспішно ходила грядками, торкалася втомлених сонцем трав, вдихала вогкі пахощі. Обирала кілька, що пасували її настрою, і гострим ножем, якого завжди тримала при собі, зрізала кілька стебел, а потім заварювала їх в окропі. Сідала з гарячим горнятком на ґанку і поволі сьорбала, заїдаючи свіжим медовим стільником. То був блаженний час тиші й спокою, коли вона не згадувала про день минулий і не думала про день прийдешній — усі клопоти і турботи тимчасово зникали, війна та поранені лишалися за межами тину, а світ стискався до затишного обійстя, чиє усамітнення порушував хіба що гомін лісу неподалік. Перевальцем дибуляв Хаос, крутився в ногах, блимав очиськами, а тоді влягався на улюблене місце, скрутившись пухнастим клубочком темряви, — цей мовчазний ритуал свідчив про визнання Ліни та її права господарювати тут.
У ці скороминущі хвилини відьмі хотілося спочивати у пахощах трав, пестити на язиці солодкість меду, споглядати серпанок на заході сонця і насолоджуватися вечором без жодної думки... Та непрохані спогади зринали солонуватим смутком вічних запитань: а якби все склалося інакше — де б я нині була, ким би стала, що робила б?
Батько помирав у болючих сухотах, і разом із ним помирало благополуччя родини. Опухлими від сліз очима дружина і троє доньок дивилися на згасання єдиного годувальника, спостерігали, як недуга перетворює дужого козарлюгу на немічного чахлика, як шкіра його жовтавіє, тоншає, напинається на гострих виступах кісток... Поставили безліч свічок за здоров'я, молилися, лікували всіма відомими засобами, та ніщо не могло зарадити жаскому перетворенню.