Зрештою, Ліна, середня донька, не витримала. Рано-вранці вискочила з хати, помчала через росяну леваду, аби ніхто не побачив на дорозі, наблизилася до хатини, яку раніше спостерігала хіба що здалеку, — навідувалася сюди з гуртом дітлашні повитріщатися на відьмине господарство, а коли відьма виходила надвір, усі тікали врозтіч, наче вона за ними на мітлі гналася.
Ліна сторожко підійшла до хвіртки. Хвилинку збиралася на силі, а потім рішуче ступила на подвір'я. Примружилася в очікуванні вроків чи іншої пастки для непроханих гостей, але нічого не трапилося: земля не ковтнула, блискавка не вдарила, ноги не всохли... Лише чорний, як смола, котисько, що грівся на сонечку, витріщив на неї вирла й невдоволено зашипів. Ліна показала йому язика. Двері хати прочинилася, і звідти вийшла чорнява жінка.
— Доброго ранку, — привіталася Ліна.
Вперше побачила відьму так близько. Та була значно молодшою, ніж здавалася здалеку... І дуже красивою.
— Твоє личко знайоме, — господиня наблизилася, схилила голову і задумливо потерла підборіддя. — Згадала! Ти — капосне дівчисько з тої ватаги, що любить підглядати за мною.
Іншим разом Ліна чкурнула б подалі, але сьогодні лише винувато схилила голову:
— Так, я за вами підглядала. Вибачте. Але я не капосна.
— Поглянь-но на мене, — наказала відьма, і дівчинка миттю послухалася. — Які в тебе гарні очі!
— Очі відьми, — Ліна закусила губу. — Так постійно кажуть... І дражнять через те, що вони різного кольору.
— То від куцого розуму, — зневажливо пирхнула відьма.
— Як тебе звуть, дитино?
— Ліна.
— Я — Соломія.
— Вас усі в Старих Садах знають.
— Сприйму за комплімент, — Соломія зиркнула на котиська, і той перестав шипіти. — Ти прийшла до мене у скруті. Що сталося з батьком?
Звідки знає? І справді відьма...
— Чахне від сухот.
— Опиши симптоми, — наказала Соломія.
— Прошу?
— Розкажи, як саме він хворіє, — пояснила відьма. — Яка хвороба на вигляд. Що в нього болить, що мучить.
Ліна заходилася перераховувати: з чого все почалося, чим лікували, як продовжилося... Соломія зітхнула.
— Коли так рясно кашляють кров'ю, я безсила, — вона похитала головою. — Недуга просунулася занадто далеко.
Від цих слів Ліна обмерла.
— Чому ти не прийшла раніше?
— Мати заборонили, — Ліна кліпнула очима, намагаючись прогнати сльози.
Дарма вона так довго барилася. Боягузка!
— Але ти однаково прийшла. Нагадай-но, хто твоя мати? Відповіла.
— От кобиляча голова!
Потім Ліна дізналася, що колись її тато заглядався на Соломію. Взаємності не знайшов, що не завадило матері зненавидіти весь відьомський рід до скону.
— Невже нічого не можна вдіяти? — перепитала Ліна. — Будь ласка!
Вона так сподівалася на допомогу відьми!
— Я можу полегшити страждання твого батечка, — ласкаво відповіла Соломія. — Мені прикро, але жити йому лишилося недовго.
Тато помер за кілька днів. Його била гарячка, скривавлені постійним кашлем губи розтріскалися, воскові очі споглядали недосяжні живим далечини. Він не їв, не пив, не розмовляв, і відійшов уночі.
Сусіди торочили, що на все боля Божа. Намагалися переконати чи то згорьовану родину, чи то самих себе. Ліна дивилася на схололе тіло, що належало колись дужому і веселому батькові, який був здатен підкинути її вгору однією рукою, дивилася невідривно — і винуватила в його смерті свою нерішучість. Мати голосила, рвала на собі волосся, а на кладовищі, коли труну в могилу спускали, мало не кинулася слідом, насилу втримали. Потім заклякла і стовбичила непорушно, навіть дрібки землі не кинула. На поминках сиділа, байдужа до всього, що й годувати її довелося силоміць.
Доки мати не отямилася, її місце заступила старша сестра Мотря. Ліна скористалася з цього, аби навідати Соломію вдруге.
— Мені шкода, — мовила відьма замість привітання.
Чорний котисько за її спиною вигнувся дугою і зашипів.
— Я прийшла...
— Знаю-знаю, — перебила Соломія. — Та що скаже твоя мати?
— Скаже багато поганих слів, — визнала Ліна. — Але зараз вона сидить і нічого не робить. Сестра думає, що це ви їй таке поробили.
— Авжеж, коли в житті трапляється щось кепське — отже, пороблено, — зітхнула Соломія. — І завжди винна відьма! Нащо тобі така доля, Ліно?