— Я не погоджуюсь! У такі часи не можна вдавати, ніби нас це не стосується, — Ліна забула про пієтет. — Ми живемо тут і зараз, поміж усіх! А не десь далеко, ми...
— Ти просто досі кохаєш сіроманця, який розбив тобі серце, тому й намагаєшся змусити нас допомагати всім химородникам на світі, — розсміялася Дівчинка і заходилася обривати пелюстки на квітці: — Любить, не любить, любить, не любить...
Ліна закусила губи.
— Не любить він тебе, — завершила Дівчинка і кинула обірвану стокротку під ноги. — А ти, розтелепа, досі сохнеш по ньому.
Квітка розтала в повітрі.
— Кохання — прекрасне, навіть коли нещасне, — усміхнулася Мати. — Та воно засліплює.
— Перетворює на дурепу! — додала Дівчинка глузливо.
— Подумай, Ліно: варто нам втрутитися, і накопичена проти відьом ненависть отримає справжній ґрунт. Усі вигадані гріхи обернуться правдою. Ти сама згадала Інквізицію — земля горітиме у нас під ногами, і колишні прихистки згорять у тому вогнищі. Так, сестри — доньки людського лона, — Мати провела долонею по животі, що випинався вперед, помережаний сіточкою розтяжок. — Але сестри взяли силу Потойбіччя — і ця сила вознесла їх над рештою.
— Ти молода, тому ми пробачаємо твоє нахабство, — Дівчинка висолопила язика.
— Але Ковен не втручатиметься, — завершила Стара, і цього разу її голос гримів сталлю.
Мало кому вдається не зачерствіти серцем.
— Боягузки! — Ліна більше не стримувала гніву. — Маючи силу здолати пожежу, ви заплющуєте очі, допоки вогонь не почне лизати п'яти! Тікаєте, ховаєтеся по очеретах, аби потім розповідати, ніби з висоти польоту не видко ницих плазунів і їхні сміхованні турботи! Не гидко від власної нікчемності? Хіба для цього ви...
На її крик озвалися цвіркуни. Примарна трійця зникла; чарівне вогнище і бурштинові лінії згасли. Розчарована, розлючена, Ліна палко вилаялася. Відтоді ігнорувала всі події Ковену, хоча знала, що рано чи пізно це зухвальство їй відлупиться.
Переступивши через власну гордість, вона написала Северинові знову, але ворона повернулася з непрочитаним посланням. Отже, полонений... Або загинув.
Тишу вечірньої прохолоди пронизало голодним дзижчанням комарів. Ліна змахнула рукою в охоронному жесті, допила охололий відвар. Ось і завершився черговий день...
Хаос підвів голову і вибалушився в ніч.
— Так, чую, — кивнула Ліна. — До нас поспішають.
Мабуть, знову поранені.
Від початку війни вона лікувала і вояків, і біженців. Зазвичай ні хворі, ні їхні близькі не могли віддячити, та Ліна не відмовляла в допомозі і невдовзі прославилась на весь паланок. У Старих Садах її полюбили: селяни пишалися видатною відьмою, не відаючи, як Ліні доводилося платити за славу. Зранку до хати вишикувалася черга, що могла тривати до вечора, сон перебивали посеред ночі, а кожен день нагадував попередній — серед поранених і хворих, у оглядах, чарах і наказах добровільним помічникам: прибрати, витерти, принести, викинути... Горопашний Хаос, ошелешений натовпом, постійно ховався. Ліна забула, коли мала день відпочинку. Вона засинала мертвим сном, нашвидкуруч перекусивши якимись холодними стравами, що їй приносили щоранку.
Падкатися по господарству допомагали вдячні родичі і друзі хворих: вдень її тихе обійстя аж роїлося (на диво, нічого не крали), всеньку дорогу до хвіртки всівали кінські кізяки, під тином вишикувалися вози і двоколки. Бозна, скількох людей вона поставила на ноги за ті місяці — Ліна не рахувала. Зрештою, заради цього вона й пішла у відьми.
Накопичені почуття прорвало, коли одного похмурого дня на порозі стала Мотря, що підтримувала під руку немічну жінку.
— Вибач, доню, — мовила хвора. — Вибач стару дурепу.
Ліна тримала її в обіймах, допоки не повірила, що то справді мама, а потім, змахуючи сльози, заходилася оглядати: вона мала ті самі симптоми, що звели в могилу батька — але Мотря приїхала вчасно. Ліна, напхавши клунок зіллями й тинктурами, пояснила, як піклуватися про здоров'я матері. Сестра на прощання не витримала, розридалася, кинулася на шию зі словами вибачення, і Ліна без вагань вибачила. Тяжка гостра брила, що поросла мохом на її серці з дитячих років, до чиєї болючої ваги вона давно призвичаїлася, розвалилася на уламки і лишила по собі відчуття легкості.
Вбивство Темуджина. Відступ Орди. Черги біженців висохли, вояки зникли: поволі повернулося розмірене життя і забуті дні, коли Ліна могла байдикувати до самого вечора, а компанію їй складав лише Хаос.