— Дякую.
Максим смердів свіжим потом і вовчим духом. Їй подобалися ці запахи.
— Тобі треба помитися, — зауважила вголос.
— Можу хоч зараз, — озвався він винувато.
Червоні очі... Такі незвичні! Певно, його в дитинстві теж дражнили.
— До завтра потерпить. Коня розсідлав?
— Так, Северин завів...
— Добре, — перебила Ліна. — Пригощайся, ще встигнемо побазікати.
Він несміливо взявся за хліб. Відрізав окраєць, намастив малиновим варенням, ковтнув, відрізав іще.
— Люблю солодке, — всміхнувся сором'язливо.
— Заварю тобі напою з медом, — вирішила Ліна. — Смачного.
Це був третій характерник, із яким вона спілкувалася. Він різнився що від Северина, що від його вчителя Захара... і не тільки через альбінізм.
Поки вона заливала жменю сухотрав'я окропом, Максим зжував другий кусень і заговорив, роздивляючись довкола:
— Я справді можу допомагати. Вмію небагато, зате швидко вчуся. Зроблю все, що накажеш.
— Ніколи не кажи відьмі таких слів, — усміхнулася Ліна.
— Чому? — здивувався Максим.
Його безпосередня простодушність розважала її.
— Якщо в Сірому Ордені всі були такими простодушними, то я не дивуюся його падінню.
— Я не був у Сірому Ордені, — знітився альбінос. — Принаймні донедавна...
— Але ти перевертень, хіба ні?
— Перевертень. Це довга історія, — зітхнув Максим.
— Люблю довгі історії, — Ліна поставила перед ним горнятко і сіла навпроти. — Почни з того, як ви тут опинилися.
***
Карета похитувалася, заколисувала, зігрівала м'яким плюшем оббиття. Іншому було б задушно, але Симеон сягнув того поважного віку, коли вміють цінувати тепло. Тепло — і спокій. Він полегшено зітхнув, коли велелюдна галаслива Вінниця лишилася позаду. Крізь зачинене віконечко ледве пробивалися пасма світла, навколо панував присмерк, у шлунку перетравлювався поживний обід (нежирний, непряний, здобрений келишком витриманого кагору) — годі уявити ліпші умови для сну.
Однак Симеон більше не міг спати поза стінами маєтку.
Це почалося з полюванням на Сірий Орден. Знищення прислужників диявола було справою благородною і святенною, та коли він на власні очі засвідчив розправу з сімома осавулами на інавгурації Якова Ярового, то мало не розкаявся в заколоті проти характерників. Його трусило впродовж тижня; ніколи Симеон не бачив убивства зблизька, ніколи не уявляв, яке огидне воно на вигляд, а коли на його очах загинули... ні, не люди, прислужники нечистого, чиї душі давно горіли в пеклі. .. але їхня нагла, сповнена криків і крові смерть врізалася у патріаршу голову навік.
Відтоді жаске видовище поверталося ночами. Облудна мара пролітала крізь товщ мурів, минала вартових, долала захист ікон і мучила, мучила, мучила немилосердно, ввижалася вовчими постатями, що виступали з тіней, шукаючи помсти за смерть нечестивих братів і сестер, виблискувала очима з темних кутків, клацала іклами під ліжком. Симеон наказав подвоїти охорону, спав лишень при світлі — марно. Вовки переслідували навіть на свята.
Різанина в Буді і переможна хода хортів Святого Юрія не тішили. Симеон знав, що досить одного заповзятого вар'ята, аби пробитися крізь сторожу та обірвати його життя. Патріарх скасував усі візити, приймав особисто лише кількох обраних персон, яких щоразу ретельно обшукували. Всю їжу на його очах пробували довірені охоронці.
Коли повалила смарагдова пошесть, Симеон без довгих роздумів перебрався до маєтку під Вінницею і ревно молився, щоби туди не сягнув чобіт ворожого солдата... або найманого вбивці. Орда спинилася по Дніпру, та втіхи це не принесло — чимало хортів призвали до війська, велике полювання спинилося, і Симеон змарнував не один вечір у підрахунках характерників, які отримали шанс вижити. Він надсилав обурені листи Кривденку, та відповіді не отримав: Юхим перестав бачитися з ним після перемоги Ярового, при випадкових зустрічах усіляко ігнорував, а потім наказав розпустити рештки божих воїнів. На додачу до всього переліченого, Симеон остерігався з'яви шаленого католика, який почне вимагати золота і людей на завершення священного обов'язку!
Стільки гризот, Господи милостивий... Його старе серце не витримує. Він уже забув, як жити без пазурів страху на душі — спокійний сон зник, травлення погіршилося, вага прожитих років давила.
Якби його воля, то Симеон і носа не сунув би за браму маєтку, та гетьман Яровий особисто вимагав постійно з'являтися на люди і підтримувати їхній дух словом Святійшого Патріарха всієї Русі-України. А ще Синод! Збіговисько митрополитів останнім часом тільки й вичікувало його слабкості. Позбивалися на кубла, обрали ватажків і тихо гризлися за майбутню інтронізацію, наївно вважаючи, що старий того не петрає. Бовдури! Він ніколи не сягнув би свого місця, якби не знався на інтригах. Симеон усіляко демонстрував силу, і щонеділі особисто правив Іоанна Золотоустого — проскомидія, літургія оголошених, літургія вірних — жодної помилки чи заминки, рухи чіткі і впевнені, голос наповнений силою: Благословенне Царство Отця, і Сина, і Святого Духа, нині, і повсякчас, і на віки вічні...