Сталося. Це нарешті сталося, думав панічно, сталося, сталося. По нього прийшли!
За вибухом стався другий, тепер уже перед каретою. По стінах застукотіло, ніби від граду. Візниця заверещав дурним голосом, коні несамовито заіржали. Хтось упав.
Охорона! Вбивають його охорону! Симеон охопив голову руками, коли гахнув постріл. Другий постріл. Іще один!
Тепер волали звідусіль — кричали, стогнали, ревіли від болю, ніби карета провалилася до пекла. Господи Боже, скільки їх там? Ціла армія проти невеликого почту!
Стрільба не спинялася. Лементували поранені охоронці, хропіли схарапуджені коні. Зовнішні стіни карети були посилені сталевими пластинами, що берегли від куль і шроту, але переляканий Симеон скрутився калачиком на підлозі, очманіло пощипуючи себе за руку. У снах відбувалося таке: він їхав додому, всі його люди зникали, а покинутого напризволяще Симеона білували й розчленовували, не даючи померти, у повільних довгих тортурах.
Постріли стихли. Довкруж карети хтось протяжно вив, хтось лаявся, хтось безперестанку вищав: «Зрада!». Клямка, згадав раптом Симеон, треба зачинитися зсередини на клямку, він зовсім забув про неї! Сягнув рукою засуву, проте двері карети розчахнулися, і яскраве світло білого дня вдарило по старечих очах.
Не встиг зронити ані слова, коли його почастували могутнім ляпасом, притисли до смердючого хутра, скрутили руки-ноги болючими вузлами... Під хутром прокинулися м'язи. Симеон відчув, як його стрімко понесло вперед, просто в лісову хащу, де гостре віття безперестанку лупило і дерло йому шкіру.
Звіриний рик. Удари чотирьох лап. Він на спині величезного вовка!
Характерники! Викрали посеред білого дня, просто на дорозі, вбили його людей... Симеон посовався. Кінцівки зв'язали так туго, аж почали терпнути від нестачі крові. Та все це ніщо перед майбутнім білуванням... Неперетравлений обід остаточно покинув скручене тіло патріарха, а слідом його залишила свідомість.
Максим стискав руків'я важкого револьвера. Кінцівки захололи, шкіру поколювало, кров кипіла. Бій був короткий, але такий... страшний! Блискавичний! Захопливий! Бурхливий! Слова неслися потоком — він не встигав обирати потрібні. Кривава віхола! Стрімка розправа! Розгромна перемога! І він був із усіма. На рівних! Розпечене дуло револьвера, що видав Северин, пахло порохом.
Брат Біляк. Він заслужив на це прізвисько довжелезними днинами і безсонними ночами марудного очікування, спаленою на сонці шкірою («Рудий співчуває тобі як ніхто інший, братику», — сказав Малюк) і вистеженим священником, який ховався у маєтку, напханому охороною. Заслужив нападом, застреленими незнайомцями та викраденим стариганем.
Чорнововк казав, що в житті атаки часто розходяться з першозадумом, однак ця засідка відбулася безпомильно: вони чекали у підліску, дорога гадючилася кривим поворотом, на якому треба сповільнитися, — найкраще місце для нападу. Малюк дочекався, аби поворот розділив процесію навпіл, після чого вовком кинувся на вершника, якого Максим уже знав — очільник загону, дебелий голомозий хлоп, що завжди їхав першим, і не встиг він ухопитися за зброю, як хижак стрибнув на шию його коня. Позаду, з іншого боку дороги, Гнат метнув гранату, і та вдарила по загону, який їхав за каретою; граната від Северина вразила візницю і передовий загін. Максим негайно почав стрільбу, луною вторили постріли другого револьвера, який лишився у Гната. Від переживання він кілька разів схибив, але зміг поцілити трьох вершників — вони хапалися за рани руками, ковзали і падали. Жоден охоронець не думав про спротив. Тим часом Северин з Яремою поралися біля карети. Наляканий старигань у дивній, багато оздобленій сукні — для неї було якесь правильне слово, невідоме Максимові, — так само не чинив опору. Северин прикрутив його до широкої спини Малюка, а той гайнув так спритно, ніби не мав на собі кількох зайвих пудів.
Характерницька трійця зі зброєю напоготові обережно відступала до дерев, та обережність була надмірною: поранені, покинуті вцілілими товаришами напризволяще, охоронці стогнали, плазували, молилися, відхаркували лайку і кров. Грізний бундючний почет зник, порожня карета завмерла посеред дороги пограбованою скринькою.
— Гівно, а не охорона, — виніс вердикт Гнат. — Наче дітей малих побили.
— Нестріляні, — погодився Чорнововк. — Такої швидкої втечі я не очікував. Ти як, Біляче?
— Ані подряпини.
— Тоді гайда до табору.
Сосни годайлися і тихо поскрипували. Над їхніми кронами на запах крові летіли перші круки. Максимове обличчя пашіло: щойно він убив кількох людей, але не відчував докорів сумління, навіть навпаки — пишався собою. Шкодував тільки коней.