Він всміхнувся — цього разу людською щасливою усмішкою.
— Щодо Отто і його недобитків — я негайно розішлю розпорядження, аби жоден дячок не смів їм допомагати. Обґрунтування придумаю, адже я найголовніший піп у гетьманаті, — Симеон підморгнув Бойкові. — Ще одна важлива новина: третій заколотник, якого ви шукаєте, Рахман, переховується у Вовчому місті.
Буда! Северин казав, що місто знелюдніло після битви Ордену проти хортів.
— З ним будьте обережні. Симеон небезпідставно вважає його чорнокнижником.
— Хто ти? — спитав вражено Гнат. — Звідки тобі все відомо?
— Святійший Патріарх Київський і всієї Русі-України до ваших послуг, панове, — усміхнувся старий приязно. — Коли вам чи вашим друзям знадобиться прихисток, харч, гроші чи послуги — ви знаєте, де мене знайти. Аби браму відчинили, передайте вартовим гасло «нове життя» — сьогодні ввечері я подбаю, аби воно перетворилося на пропуск до мого маєтку.
Він (вона? воно?) швидко входив у нову роль, і робив це напрочуд талановито.
— Дякую, — сказав Северин.
— Ні-ні, друже, це я дякую! Дякую безмежно, — Симеон ухопився за руку Чорнововка і жваво потрусив. — Ти визволив мене, подарував нове життя! Я не змарную його. Скажи, чим іще я можу допомогти?
Характерники почухали макітри, порадилися і вирішили, що більше нічим. Новий Симеон стягнув із себе всі коштовності, кинув пригорщею просто на землю, і Савка заходився ними гратися.
— Нещасний хлоп, — священник глянув на понівечену голову Павича. — Стільки років шукати вихід із того лабіринту...
Водномить із його постави зникла жвавість, очі згасли, а голос зарипів.
— Ось так схоже на попереднього?
— До огиди, — кивнув Ярема. — Різниці не помітять.
— Тебе доправити до карети? — спитав Северин.
— Мушу врятуватися сам, із усіма супутніми злиднями, інакше викличу підозри, — розважливо відмовив Симеон. — А підозри і без того зринуть, оскільки відтворити повну тотожність старому патріархові я не зможу... Спишу на потрясіння після жахливого нападу.
— Вигадай тільки, як порятувався від кривавих вовкулак, — порадив Яровий.
— Бог заступився! — Симеон перехрестився. — Дорогою щось вигадаю.
— Я так і не дізнався твого справжнього імені, — сказав Чорнововк.
— Того імені давно не існує, — знизав плечима старий. — Тепер я — Симеон. Йдіть з моїм благословенням, сіроманці. В добру путь.
І він зник між дерев у вказаному напрямку — подертий, брудний, побитий — невідома істота в людському тілі. Савка подався було слідом, але Гнат його перепинив. Характерники чекали, допоки звуки незграбних кроків не стихли поміж тихого скреготу сосен.
— Що це в біса було? — спитав Еней.
— Симеон, — заплескав у долоні Савка. — Симеон!
— Дорогою розповім.
— Дорогою до Буди?
Северин кивнув.
— Але спочатку заберемо Катрю з Олею.
***
У снах він мчав поміж велетів, закутих в обладунки сивої від лишаїв кори. Високе переплетене гілля затуляє небо до самого листопада, тому навіть сонячної літньої днини тут клубочиться холодний морок, а вологу землю огортають шари прілого листя і килим моху — такий пухкий, що біг кількох десятків лап перетворюється на ледь чутний шерех.
У снах він мчав неосяжними угіддями, де не ступала нога людини, трапезував тушами кабанів, вимазуючи біле хутро кривавими патьоками, а потім, за дивним покликом, мчав до межі, і, завмерши серед гущавини, споглядав за вкритою гонтою майстернею, де тесля вправлявся з деревиною, перетворював її на чудернацькі витвори; споглядав годинами, аж звіддаля не котилося закличне виття.
У снах життя було простим. Він знав своє місце серед зграї.
Спогади колишнього життя вмирали з покинутим сновиддям, натомість приходила болюча невизначеність — і вперті запитання знову гризли серце. Хто він? Куди прямує? У світі людей, зрадливому й оманному, різноманітному і багатослівному, Максим шукав власної стежки серед безлічі манівців.
Слова! Скількома різними словами він міг тепер послуговуватися! Збирав їх, як скнара копичить монети, запам'ятовував кожну новинку і вивчав відтінки її сенсів. Жодне гарчання не дорівняє складнощам людської мови!
— Хочу взятися за іноземні мови, — зізнався Максим. — Це складно?
Северин кілька секунд дивився під копита коня, а потім стрепенувся.
— Вчи мови, як рідні, казав мені вчитель... Він теж носив бриля, — відповів, явно перебуваючи думками деінде.