— Так, а ще він підстрелив мене, — вказівним пальцем Вдовиченко підбив крисла солом'яного капелюха, до якого звик. — 3 якої мови радиш почати? Я думав про польську або кримську.
Він міг стати мандрівним тлумачем: безперестанку мандрувати країнами, жити перекладами, знайомитися з новими людьми і словами, відкривати далекі землі, будувати місточки порозуміння між різними народами... Хіба не прекрасна мрія?
— Слухай, а який сьогодні день? — озвався Северин.
Питав уже втретє, але Максим терпляче нагадав.
— Розкажи-но, як велося Олі з Катрею.
Вперше він розповів Северинові про родину відразу після зустрічі неподалік Симеонового маєтку, вдруге повторив під час підготовки до нападу, — і ось маєш, знову.
Чорнововк плутався в часі, забував події і, здавалося, губив слова. Одержимий вбивством Темуджина характерник, який кілька місяців тому вивів його з лісу і навчав життю з нестерпною зверхністю, зник. Новий Северин — розгублений, замислений мовчун — геть не подобався Максимові.
Інколи він без жодного попередження пускав коня чвалом, і ватазі доводилося гнати слідом, допоки Ярема не хапав віжки Северинового коня і стишував його біг.
— Братику, — промовляв шляхтич ласкаво. — Навіть якщо твої дівчата встигнуть залишити хутір, ми наздоженемо їх дорогою до Чорткова.
— Твоя правда, — Северин корився без супротиву. — Щось серце у мене не на місці... Але твоя правда.
І за кілька годин усе повторювалося знову. Вдовиченко ненавидів чвал: щоразу стискав віжки, до болю охоплював стегнами сідало, мало не зубами хапався за кінську гриву — здавалося, що на черговому стрибку полетить у баюру. А вітер плутав волосся і постійно збивав бриля з голови.
Останні газети, що їх Максим ретельно читав, славили перемогу полковника Нічоги — січовики відкинули ординців від Запоріжжя, чим завдали другої нищівної поразки ненависним завойовникам.
— Борислав часу не гає. А я все пропустив, — зітхнув Ярема розчаровано. — Принаймні за Київ побився.
— Не набридло тобі воювати, ясновельможний? — спитав Гнат.
— А я більше нічого не вмію, — відповів шляхтич.
Пожартував чи ні? Гумор для Максима був погано вивченими теренами. Деякі навички вимагають тривалого життя серед людей.
— Хочу книгу з білою обкладинкою, — заявив Савка несподівано.
— Є тільки газета, — протягнув Вдовиченко, але Павич задер підборіддя і схрестив руки на грудях у показовій відмові.
Репортери вважали Запорізьку перемогу поворотним моментом війни і пророкували, що сили гетьманату посунуть на схід, звільняючи рідні землі, а смарагдові війська, занепалі духом після вбивства більше не безсмертного Темуджина, відступатимуть, поки їхні очільники не знайдуть згоди щодо нового лідера кампанії.
Піднесення відчувалося всюди. Війна відвернула свого огидного писка і перекотилася за Дніпро; люди, звільнені від кайданів страху перед завтрашнім днем, лаштували побут, який нещодавно готувалися покинути. Скрута нікуди не поділася, та без непевної перестороги перед майбуттям викликала радше зубоскальство. Побільшало сміху і пісень, святкувань і вечорниць. Навіть сердюки осмілішали — почали полювання на гурти знахабнілих мародерів, з'являючись на тих дорогах, де навіть до війни не бували.
Один із таких патрулів у синіх одностроях спинив характерницьку ватагу.
— Ким будете, панове? — запитав старшина, поки інші за його спиною тримали руки на зброї. — Шаблі-піштолі бачу, а відзнак жодного війська не видко!
Максим поглянув на Чорнововка: той зазвичай залагоджував такі розмови, але Северин тільки витріщався перед собою.
— Поглянь-но уважніше, — Ярема тицьнув пальцем собі в живота, де блищали три характерницькі клямри.
Старшина примружився, здійняв брови здивовано і пирхнув у вуса.
— Ти ба! Хлопці, погляньте-но на його пузо. Клямри вовчих лицарів! Оце так диво, — глузував старшина під гиготіння. — Уперше бачу злидарів, які намагаються видати себе за характерників. Ох і вигадники! Раніше за такі побрехеньки сіроманці руки відрізали.
Гнат під'їхав до командира і простягнув йому долоню.
— Ріж, Хома невірний.
Сердюк уважно глянув на нього — чи, бува, не жартує — перевів погляд на його шаблі, і дістав кинджала. Бойко терпляче чекав. Сердюк зиркнув на товаришів, мовляв, будьте насторожі, а потім із силою полоснув лезом.
— Видко тепер? — Гнат підняв долоню так, аби її розгледіли всі.
Хто присвиснув, хто перехрестився, і всі прибрали руки від зброї.
— Перепрошую за сумніви, панове лицарі! Служба така. Моя пошана Сірому Ордену, — сердюк відсалютував, після чого глянув на Ярему: — Ви, мабуть, той самий Циклоп?