— Мабуть, — відповів Яровий. — Бозна.
Старшина затримався поглядом на Савкових шрамах і на білому волоссі Максима.
— Мало вас лишилося, хлопці. Добре, що вижили! Ті гонорові хорти ніколи мені не подобалися... Легкої дороги, панове.
Доблесні охоронці суспільного ладу гайнули далі.
Певно, ніхто з них і припустити не міг, що невелика ватага цього тижня згубила понад десяток життів і викрала очільника православної церкви, подумав Вдовиченко.
— Поїхали без хабаря! Як таке можливо? — спитав Еней, поглянувши вслід сердюкам.
— Нині стало престижно шанувати Сірий Орден, самовідданих захисників держави, — буркнув Северин.
— Ти йому довіряєш, братику?
— Сердюкові?
— Тій потойбічній істоті, що оволоділа Симеоном. Я свідчив чимало страшних видовищ, але навіть мені жижки задрижали, коли воно очима блиснуло.
— Якби на наші умови погодився справжній Симеон, я мав би значно менше довіри до його обіцянок, — розсудив Северин.
Коли новий старий патріарх зник, а сіроманці зібралися в путь, Чорнововк розповів історію чарівного смарагда, що забрав у Темуджина.
— Міг би залишити його при собі, і бути безсмертним, — присвиснув Гнат.
— Ні. Ти забув про чари проклятого сувою.
— Справжній філософський камінь, — Ярема почухав бороду. — Його вартість неоціненна! Деякі імператори віддали б за нього заморські держави, братику.
— Не задумувався про ціну, — похитав головою Северин. — Коли я почув, що він може оволодівати іншими створіннями... Думка про Симеона зродилася миттю. Тепер усі у виграші: ми маємо впливого друга на чолі ворожої фракції, він має омріяне людське тіло.
— А Симеон? — наважився спитати Максим. — Той, що був...
У загальних бесідах він зберігав мовчанку, хоча решта ватаги ставилася до нього приязно — навіть брат Еней.
— Справжній Симеон, мабуть, безгучно волає від розпачу, полонений у власному тілі, — відповів Чорнововк. — Усе бачить, усе чує, але вплинути ні на що не здатен. Либонь, заздрить тепер Кривденку, який просто врізав дуба.
— Коли він завиграшки розірвав ту мотузку, мені згадався Варган, — зізнався Ярема.
— Ецерон, — негайно озвався Савка і закрутив головою довкруж, виглядаючи Пилипа: — Ецерон?
— Шкода, що він не побачить завершення нашої помсти, — Гнат дістав із кишені успадкованого варгана і заграв із заплющеними очима.
Від звуків дивної музики Максим сумував за Пилипом. Спокійний, мудрий, розважливий... Саме завдяки Пилиповій вдачі йому закортіло приєднатися до вовчих лицарів, і саме Пилип, ніби прочитавши ці думки, запросив до рядів Ордену. Дізнавшись від Катрі про його самопожертву, Вдовиченко не здивувався — саме так вчинив би брат Варган, якого він знав. Натомість відчув у серці порожнечу, ніби втратив близького друга, з яким міг поділитися чимось сокровенним, чого ніколи не відкрив би комусь іншому.
Пилип зрозумів би його гризоти... І дав би слушну пораду.
За кілька миль до хутора Северин, який усе більше нервував, знову пустив коня чвалом.
Хутір зустрів тишею. Максим негайно відчув: щось змінилося. Землю розтоптали десятки чобіт, у глибоких слідах досі зберігався слабкий запах — схожий він почув у приморських краях, коли стояв у нічному підліску з піштолем у руці — та запах майже не чувся через задушливий мертвотний сморід, який розтікався від роздутої кінської туші, що гнила просто неба. Круки видзьобали очі, кров перетворила землю під трупом на багно, шкіру вкривала жива ковдра із жирних лискучих мух — проглядали лише білі бабки. На передньому копиті темною дужкою застигла кров.
Северин зістрибнув на ходу.
— Шаркань!
Потривожені мухи задзижчали, піднялися роєм, але за мить знову повсідалися на місця.
Чомусь мертвий кінь, що згнив під відкритим небом коло хати, вразив Максима більше за криваву лазню навколо карети патріарха. Там смерть лише розквітала; тут вона панувала.
Савка затулив голову однією рукою, засмикав облізле павичеве перо другою. Гнат з Яремою спішилися, а Максим залишився у сідлі поруч Савки, якого били дрижаки.
Двері хатини стояли прочиненими. На побілених стінах навколо вікон зяяли дірки від куль — ніби хтось розкидав чорне зерня.
— Катре! Де ти?
Северин кинувся всередину, Гнат рушив слідом. Ярема пішов довкола хати, уважно вивчаючи землю.
— Олю! Олю!
Ніколи в голосі Чорнововка не звучало такого болісного розпачу.
... Самотня хатка посеред завірюхи. У пічці палахкотить вогонь, вони з братом вечеряють, Святослав жартує, коли раптом повертається до дверей, змінюється на обличчі, каже йому роздягатися. Максим не розуміє, брат кричить, Максим налякано виконує наказ, до хати влітає озброєний чоловік, гримить постріл, і розпачливий крик — вікно!..