З хати вийшов похмурий Гнат.
— У льосі порожньо, — процідив. — Речі на підлозі, усе розкидано.
— Минуло дві-три доби, — відповів Яровий. — Усі тіла прибрали. Знайшов тільки згаслі смолоскипи.
Северин вилетів із дверей, повалився навколішки, вдарив руками по землі і завив. У тому витті вирувало горе втрати, розпач, лють, — громаддя почуттів, які неможливо втримати. На очах характерник постарів іще на кілька років.
— Братику... Братику...
Ярема став поруч, але не насмілювався торкнутися Северина.
— Стули пельку, Щезнику! — рявкнув Еней. — Ми знайдемо їх!
Чорнововк повернувся до нього, втупився згорьованими очима. Його борлак швидко смикався вгору-вниз.
— Тут побували хорти, — пришипів він крізь зуби. — Поки ми гралися в помсту... Тут побували хорти! Забрали мою дружину, забрали мою доньку!
— Мені шкода твого коня, брате, — сказав Гнат. — Але його смерть не значить, що Катря і Оля загинули.
— Тут побували хорти, — повторив Северин. — Прийшли, коли я був далеко. Я знав! Я відчував: щось не так... Чому одразу не помчав сюди?
— Годі скиглити! — закричав Бойко. — Ми їх розшукаємо. Вставай!
Чорнововк його не чув. Він ухопився пальцями за волосся і незмигно дивився на труп коня.
— Навіщо я погодився розділитись? Варто було триматися гуртом. Де вони? Де?!
Максим не одразу помітив, як Савка поїхав у бік села.
— Гей! Ти куди це зібрався, Павичу?
— Ляля, — Савка тицьнув пальцем на дорогу. — Там.
І потрюхикав далі, вважаючи, що пояснив доволі.
— Агов! Павич щось відчув!
Усі троє підвели голови — розлючений Гнат, стривожений Ярема, заплаканий Северин — і кинулися до скакунів.
Бозна, що вело Савку, запах, чуття або інші сили, якими він володів, хоч ніколи не дозволяв пізнати, та сіроманці слідували за ним без жодного запитання. Павич допомагав рідко, проте влучно.
Северин приклався до фляжки з водою, допоки не вихлебтав усе до краплини. Витер обличчя, відновив дихання. Коли ватага в'їхала до села, то знову здавалася четвіркою загартованих вершників, один із яких мав на собі характерницькі клямри. Люди при їхній появі скидали шапки, немовби побачили гетьманський почет.
Біля великого обійстя коник Савки спинився.
— Тут, — повідомив брат Павич.
Чорнововк зайшов на подвір'я без запрошення. Гукнув на всю горлянку:
— Олю! Катре! Ви тут?
На заклик із хати вийшла жінка — невисока, приваблива, передчасно зістарена горем.
— Северине? — Її обличчя зблідло, очі розширилися. — Я прихистила...
З хати випурхнула дівчинка і стрімголов кинулася до Северина. Той підхопив, обійняв, закружляв її, притулив до себе міцно-міцно. Жінка тим часом схопилася за живіт, наче її скрутило, сперлася на одвірок. З віконця на двір визирало двійко старших на вигляд дітей.
Зваблені криками сусіди і подорожні тулилися до тину, ласі до будь-яких незвичайних подій. Максим спостерігав, як Северин гладив доньку по волоссю, вкривав цілунками її голівку, аж нарешті посміхнувся крізь сльози і мовив лагідно:
— Тепер усе буде добре. Чуєш?
Підвів гострий погляд на господиню. Спитав:
— Де моя дружина, Дарко?
— Северине... — Її голос здригнувся.
Характерник поставив доньку на землю. Прошепотів щось на вушко, вказавши на Максима. Дівчинка несміливо почимчикувала до нього, стискаючи в руках улюблену мотанку. Вдовиченко обережно підхопив малу на руки, а вона сховала обличчя в нього на грудях, не зронивши ні слова.
Весела і грайлива дівчинка, що сяяла усмішками і цвірінькала незрозумілі слова власною мовою, які він безуспішно намагався вгадати, тепер скидалася на затравлене звірятко.
Чорнововк виструнчився. Куксою великого пальця прибрав з обличчя сльози і повторив безкровним голосом:
— Де моя дружина, Дарко?
— Северине!
Сусіди мало не падали, силуючись вловити кожне слово.
— Де. Моя. Дружина?
— Христом-Богом молю! — Жінка кинулася на коліна. — Вони казали, що Трохим у них! Сердешний мій, бозна-коли безвісти зник... Казали, що він у них, і варто лише розповісти, що мені відомо... І його відпустять! А я не можу сама, двох дітей годувати маю, господарство тримати...
— Хто?
— Чоловіки з хрестами! Хорти Святого Юрія! Прибув загін, усі з гвинтівками, дітей налякали. Ви Непийвода, питають. Я, кажу. Ваш чоловік може повернутися додому, коли розповісте, де він укривав сіроманців. Бідний мій Трохим! Я тоді уявити не могла, чим усе обернеться, сказала, що спало на пам'ять, без жодної лихої думки, Северине, я не знала, що там буде твоя родина, клянуся, не знала, молю тебе, заклинаю...