***
— Сюди домчали, ледь не загнавши коней, — завершив Максим.
У горлі знову пересохло, і він приклався до глечика з узваром, який прийшов на зміну гарячому трав'яному напою.
— Жахлива історія, — Ліна хильнула чарку вишнівки. — Ох, Северине... Не знаю, чи змогла б учинити так великодушно.
Вона задумливо постукала порожньою чаркою об стільницю.
— Останнім часом він поводиться непередбачувано.
— Можливо, той камінь міг так вплинути, — міркувала вголос відьма. — Заточена у смарагді сутність... Настільки могутня сутність! Ці чари мені невідомі.
Вона обернулася до стосу книжок і провела пальцем по губах, виглядаючи потрібні корінці. Світло свічок м'яко підкреслювало її профіль, довгі, ніби виточені скульптором, пальці... Вдовиченко змусив себе не витріщатися і поспішно додав:
— Історія про смарагд мала бути таємницею, проте Северин залишив тут доньку — отже, довіряє тобі.
Ліна криво всміхнулася і долила собі ще наливки.
— Не будемо про довіру, — вона вдивилась у червону настоянку, що скидалася на свіжу кров. — Іще узвару?
— Залюбки! Я не звик так багато розмовляти.
Вона підвелася, і Максим зумисне відвів погляд.
— Як вважаєш, коли вони повернуться?
— Залежить від того, наскільки спритно хорти тікатимуть. Я даю їм кілька тижнів, не більше. Щезник одержимий помстою — я його таким не бачив навіть під час розмов про вбивство Темуджина.
— Вбивство того хана — їхніх рук справа?!
— Так. Пилип Олефір, про якого писали в газетах, був їхнім другом, — Максим трохи повагався і додав: — Моїм теж... Він загинув під час нападу. Відволік на себе увагу особистої гвардії, коли Северин чинив атентат.
— П'ю за Сірий Орден.
У пляшці лишался третина настоянки, але відьма не захмеліла — хіба тільки розчервонілась трохи, та очі заблищали.
— Може, спробуєш? — запропонувала Ліна. — Смачна вишнівка.
— Ні, дякую, — він ніяково усміхнувся.
— Ой, та годі тобі!
— Не вмію пити міцне, — відмовлявся Вдовиченко, ніяковіючи дедалі більше.
— То нескладно, я навчу.
— Мене вже якось вчили...
Солома коле спину, обійми пахнуть потом, уривчастий подих лягає на вухо... Максим відчув, як щоки остаточно заливає рум'янцем.
Раптом уві сні заплакала Оля. Ліна підхопилася, заходилася шукати між поличок, заставлених склянками та пляшечками різноманітних форм і кольорів, знайшла крихітний флакон синього скла. Наблизилася до дівчинки, що тривожно горнула до грудей потаскану мотанку, і струсила між стиснутих губок три краплини.
— Тепер спатиме міцно, — пояснила відьма, повернушивсь за стіл. — Без поганих снів.
Вона підвела флакон до вогника, примружила око, визначаючи рівень залишків, і повернула зілля на полицю.
— Тут нічого не чіпай, не спитавшись. Будь-які ліки без знання можуть перетворитися на отруту, — попередила Ліна суворо.
— Я й не збирався.
— Дівчинка така само слухняна?
— Вона, — Максим кілька секунд підбирав слова. — До всього збайдужіла. Досі не зронила ані звуку.
— Дітки, що засвідчили трагічні події, часто втрачають мову, — сказала Ліна. — Проте з плином часу це минає. А тобі що до неї, Максиме?
Альбінос обернувся на ліжко маляти, підшукуючи слова.
— Оля — славна дівчинка. Дуже світла. Я встиг до неї прикипіти. .. Тому так переймаюся.
— Ти — хороша людина.
... Револьвер гавкає, віддача смикає руку, вершник хапається за рану, скрикує, валиться долі...
— Ні.
Крізь примружені очі вона уважно роздивлялася його.
— Розкажи, як обернений примудрився оминути вступ до Сірого Ордену.
Максим попросив іще один глечик узвару.
Ліна уважно слухала про дитинство, дружбу Чорнововків та Вдовиченків, Рокош, Вільну зграю, його батька, слухала про поразку відступників і мамину втечу, поневіряння за кордоном, рішення брата повернутися, дорогу додому... Оповідь стала сповіддю. Кожне слово, випущене на волю, полегшувало його душу, і Максим говорив далі, нічого не приховуючи.
Вбивство брата. Ганебна втеча. Пошук помсти. Нічний напад. Фатальна рана. Володар лісу. Цілі віхи життя вміщаються в кілька слів, під якими ховаються місяці розпачу, ненависті і зневіри.
— Не збагну, нащо лісовику власна зграя? — мовила Ліна задумливо. — Розвіяти самотність влади?
Їй було цікаво. Вона слухала не про Северина чи інших сіроманців, не про чужі пригоди — а саме про його життя! І слухала уважно.
Відчуваючи небувалу хвилю піднесення, Максим пояснив:
— Люди заводять собі псів, аби мати самовідданих улюбленців, які будуть охороняти угіддя чи бавитися... Володар лісу зробив так само. Хоча він суворий і жорстокий, але дбає про своїх вовків. Ми не бідували навіть у найскрутніші зими, коли інші гинули від голоду та холоду.