— Для багатьох прозвучить, як ідеальне життя, — зауважила Ліна.
— Мабуть, таким воно і було, — погодився Вдовиченко. — Траплялося, що до лісу забрідали чужинці, зазвичай мисливці чи головорізи, і коли вони наближалися занадто близько до кордонів прихованого селища, Володар наказував їх убити.
— Переконана, що той ліс має дуже погану славу.
— Жодна зброя не рятувала від нашої зграї. Тіла вбитих зайд ставали нагородою за виконане доручення. Володар збирав їхні черепи.
— Ти їв людей? — здивовано злетіли брови.
Які ж красиві у неї очі!
— Ні, — похитав головою Максим. — Людожера з мене не вийшло, бо давалася взнаки справжня природа... Іншим вовкам було байдуже. Не їси, то іншим більше. Поки вони бенкетували, я біг підглядати за прихованим селищем.
— Приховане селище, — Ліна поглянула на вогник найближчої свічки, і той тихо задрижав. — Северин колись згадував про нього, але ніколи не розповідав багато. Відказував, що мусить зберігати таємницю.
— На відміну від нього, я такої обітниці не давав.
Втікачі від володимирських хрестин, угода з Володарем, тихе життя поколінь у зачарованому осерді пралісу. Ліна слухала, не відриваючи погляду, і він забував про довгі години верхи.
— Я любив приходити край селища, і дивитися на ті хатини, багаття, людей, — згадував Максим. — Спостерігав за чужими життями, підслуховував розмови, які не розумів. Найдужче любив підглядати за роботою теслі, вдихати запахи дерева, що перетворюється на різні речі... Справжні чари!
— Ці чари мені трохи відомі, — Ліна потягнулася до полички і зняла звідти невеличку різьблену статуетку вовка. — Я люблю запах живиці.
Справжній маленький вовчик! Брунатний, лискучий. Сидить чемно, обійняв лапки хвостиком, задер морду до неба — виє на незримий місяць.
— Це ти зробила?
— Колись на подарунок, — махнула рукою Ліна, мовляв, дрібниці.
Вдовиченко у захваті крутив фігурку на всі боки.
— Навчиш мене так різьбити?
— Я покинула цю забавку... Втім, якщо тобі дуже хочеться, згадаю кілька порад.
Максим поставив вовчика на стільницю і погладив загривок вказівним пальцем. Брунатне дерево немов струменилося теплом.
— Як сталося, що ти покинув зграю кудлатих мазунчиків? — розпитувала відьма. — Не прийняли за свого?
— Не в тім річ, — Максим відірвав погляд від фігурки і одразу повернувся до полону двокольорових очей. — Попри незвичне хутро вовки прийняли мене. Але Володар... Чи то відчував людське осердя, чи то вбачав у мені майбутню загрозу своєму пануванню. Він не пояснював, чому вирішив здихатися...
... Повернення до світу людей, постійне навчання, туга за вовчим життям. Подорож-хитавиця Чорним морем, перша зустріч із хортами, брат Варган і брат Павич. Дорога до маєтку Ярових, нічна посвята у лицарі Сірого Ордену, знайомство з Олею...
— Тоді ми зустрілися з нею вперше, — усміхнувся Максим. — Оля вимагала у Савки його ляльку, а він зробив їй нову. Відтоді вона з нею нерозлучна, хоча пані Ярова завалила її купою різноманітних іграшок.
— З твоїх розповідей Катря не видається матір'ю, яка довірила б доньку незнайомцю, — зауважила Ліна.
— Вона зробила це дуже неохоче, — погодився альбінос. — Катря так зненавиділа пані Ярову, що моя допомога здавалася їй меншим злом.
— А Северин не нагадав їй криваву історію ваших родин?
— Не знаю, — зізнався Максим. — Але Катря погодилася, і мені було радісно від її довіри. Це значило, що я чогось вартував... У світі, повному незнайомців, де ти нікому не потрібен, таке визнання важить.
— Розумію.
Максим був ладен обійняти за цю відповідь. Вона розуміє!
— Потім я рушив у мандри. Сам-один, уперше за багато років. Було лячно, всюди витріщалися, і я звикав: їздив подалі від сіл і містечок — із мапою, що дала мені Катря. Набрався сил наодинці з природою, та мусив повертатися до людей, де міг слідкувати за газетами, як було домовлено. Мої невеликі статки розтанули за лічені дні, тож я мав переступити через страхи і шукати підробітків. Одразу натрапив на мандрівний цирк, власник усіляко переконував долучитися до їхньої трупи, але я відмовив — набридло бути опудалом і розвагою через власну зовнішність. Натомість подався до одного пана, в якого наймит до війська пішов. Пан виявився привітний, мій вигляд його не лякав, тож ми вдарили по руках. Робота нескладна — пофарбуй, принеси, наколи — платня невелика, зате дах над головою мається і годують ситно. Місця у спальні наймитів не знайшлося, і я, радий самотності, ночував у стодолі.