— То ти більше не кохаєш його?
— Хіба у споминах, — махнула рукою Ліна. — Я співчуваю його поневірянням, його втратам, ба більше — я погодилася прихистити його дитину! Але зробила це не через любов... Просто так було правильно.
— Після всього, що трапилося, я мав би ненавідити Северина... Але не можу, — зізнався Вдовиченко у відповідь. — Не хочу занапастити ні його самого, ні його близьких, хоча мав стільки можливостей...
— Дуже великодушно з твого боку.
Жартувала? Треба з цим якось розібратися нарешті.
— Северина важко назвати лицарем без вад, та чи існували колись інші? — провадила відьма.
— Я захищаю свого кривдника, бо занадто зблизився з ним, — заперечив Максим із гіркотою. — Виправдовую його, аби зменшити власний біль.
— Принаймні ти маєш мужність визнати це.
— Ні, Ліно, — він зважився звернутися до неї на ім'я. — Мужність — це вчинок брата Варгана, який пожертвував собою заради вбивства завойовника.
— Тоді підіймемо тост на його честь. Мовчки.
На це Максим заперечити не міг. Залишки вишнівки розплескалися по двох чарках. Він очікував гидоти штибу самогону, і був приємно вражений солодкістю, що розлилася в роті і теплим струменем потекла до шлунку.
— Смачне, — похвалив Максим. — Але міцне.
— Дуже міцне і дуже підступне, — застерегла Ліна. — Можна не помітити, як ноги відмовлять, а потім раптом забудеш, як розмовляти. Якось у дитинстві я завітала сюди, коли тут жила моя вчителька. І кого я бачу?
— Кого?
— Северин, тоді ще хлопчик, борсається на підлозі. Мугикає, стогне тужливо, наче корова недоєна. Навколо рейвах, на підлозі валяється пляшка з-під вишнівки... Ох і видовище! Уперше в житті налигався, бідолаха.
Максим стиха розсміявся. Важко уявити Чорнововка в такому стані, та ще й хлопцем. Відьма підвелася, глянула у вікно і помахом руки згасила всі свічки.
— Іди-но спочивати, Максиме. Лягай на моє ліжко. Може, трохи закоротке для тебе, але зручне.
— Дякую, — розгубився Вдовиченко. — А як щодо тебе?
Невже вони ляжуть поруч?
— До мене невдовзі люди прийдуть, — пояснила Ліна.
— Наступної ночі висплюся. Лягай.
Він вважав, що Ліна мусить відпочити також, не годиться йому займати її спальне місце... Але нічого так і не промовив, бо остання доба вичавила його до останньої краплини. Максим перемістився на ліжко, що й справді було м'якеньким, наче перина у маєтку Ярових, торкнувся головою подушки... І, вкритий важезною втомою, заснув без сновидінь. Останнє, що він побачив, був стан Ліни, яка прибирала зі столу.
У сні він знову був вовком. Злягався з вовчицею, швидко та мовчки, а потім вона вивернулася з-під нього, і Максим зрозумів, що то Ліна, і вони насправді не вовки, а люди, оголена Ліна тягне його до себе, очі сміються, нігті шкрябають спину, він цілує її ключиці, спускається до грудей...
Він прокинувся від погляду пари жовтих очисьок, що належали мамулуватому чорному коту, який сидів за крок від ліжка і всім своїм виглядом демонстрував ворожість. Вдовиченко потягнувся до нього, спробував було погладити, але той зашипів, посмикуючи вусами.
— Якби Северин міг обернутися котом, ви були б дуже схожі.
Від такої образи кіт чкурнув за двері.
Максим позіхнув і потягнувся. Скільки він проспав? У вікно струменіли яскраві промені, підсвічували золотавий пил, що висипався з древніх крокв, укритих вугільними знаками, мерехтів між завішаних оберемками сушених трав стін, стелився полицями, заставленими фляшками, пляшками, горщиками і скриньками, осідав на стіл, лави, піч, ліжко...
Коли він так гарно відпочивав востаннє? Сили аж бриніли, напинали м'язи, кликали до руху! У пречудовому настрої Максим заходився вдягатися.
— Ні, шановна, ці візерунки не захищають, — доносилося з двору. — То не обереги, а проста прикраса... Я вас прошу! Не слухайте тих бриднів про вишивані сорочки! Хто таке сказав, продавчиня на базарі? Та вона будь-що розкаже, аби ви купили!
Ліна біля хвіртки говорила до жіночки з перев'язаним обличчям, яка уважно її слухала. Максим нап'яв бриля, погладив фігурку вовчика на столі і тихцем, аби не привертати уваги, вислизнув на ґанок.
Було тепло, проте незадушно. Небо бриніло сонячною блакиттю. Такий чудовий день! Лише спогади про день учорашній псували його...
Десь там побратими шукають помсти, поки він сидить тут, у блаженному відпочинку. Северин, Гнат, Ярема і Савка жили побитими, скаліченими, зате власними життями, торували свої стежки. А Максим... Він слухняно корився примхам долі. Плив за течією.