І було так від самого дитинства!
Він боявся ритуалу. Трунок, закляття, ніж у серце. Пітьма, пустка, самотність. Смерть? Багряні очі, нескінченний сувій, підпис власною кров'ю. Сміх. Блискавка. Згасле вогнище. Мама розцілувала, брат обійняв. Навіщо? Для чого? Він не питав. Радів, бо раділи вони.
Вчився бути вовком. Не думав, що захоче десь осісти без потреби постійно виїжджати геть. Чому мама не зважила на таку можливість? Певно, шукала захисту для синів, і кращого не знала. Максим позабув її голос, її обличчя...
Від самого дитинства на поводі: мати, брат, Володар лісу, Северин. Його вели, а він ішов. Годі!
Максим піде власною стежкою. Мандрівним тлумачем у далекі країни, чи кимось іншим... Відтепер він сам обиратиме свій шлях.
Збадьорений цим рішенням, Вдовиченко озирнувся в пошуках Олі. На ґанку не було, біля Ліни також... Може, грається? Він зайшов за хату, двічі обійшов її, прогулявся невеличким пишним городиком — нема.
Гарний настрій розтав. Куди зникла Оля? Він повернувся до хати, зазирнув до кожного кутка, покликав, перевірив під ліжком і столом. Нема.
Максим вибіг на двір і закричав, долаючи кім'ях страху в горлянці:
— Олю!
Куди бігти? Де шукати? Невже втекла?
А якщо не знайдеться? Що сказати Северинові, коли той повернеться і дізнається, що Максим не зміг догледіти його єдиної доньки? Вирішить, що це помста за Вдовиченків... Навіть слухати нічого не стане, просто кинеться до бою. У вовчому герці альбінос іще мав шанси, але проти срібної кулі...
— Олю!
Як це могло трапитися? Адже Ліна за нею наглядала!
А коли це справа рук відьми? Приспала його, дурника, а сама відплатила за розбите серце! Здійме високо брови, кліпне очима, хитне головою і скаже здивовано, що не знає ніякої Ольги Чорнововк, маленькі дівчатка тут ніколи не ночували... А він і повірить. З відьмами ніколи не знаєш.
— Олю!
— Чого ти волаєш?
Ліна видавалася відпочилою — ніби то якась інша Ліна не спала всю ніч і принагідно вихилила цілу пляшку вишнівки.
Максим вчепився за її плечі.
— Оля зникла!
Вона здивовано подивилася на його руки, потім за його спину, після чого виразно постукала себе кулаком по лобі.
— Оно сидить. Чи тобі повилазило?
Максим озирнувся і очам своїм не повірив: Оля, ціла-здорова, сиділа на призьбі. Дівчинка задумливо дивилася перед собою, її мотанка лежала поруч, у розчесаному волоссі червоніла лискуча стрічка — мабуть, дозволила Ліні себе причепурити.
— Але її тут не було, — Вдовиченко почувався бовдуром. — Що за химери? Я всюди дивився... І на призьбі також! Я б відразу помітив...
— Вона від самого ранку там сидить, — Ліна зіщулилася. — Голова часом не болить?
— Не болить... Дивина.
Він обережно наблизився до дівчинки: справжня, не мара! Поруч грівся той чорний котисько — він кинув на Максима злий погляд і розпушив хвоста.
— Вперше бачу, аби Хаос із власної волі з кимось заприязнився. Ось де справжня дивина, — відповіла Ліна.
— Гарний котик.
Котик показово повернувся до альбіноса задом.
— Щоби ти знав: для всіх Оля — моя рідна небога, яка приїхала на гостину.
— Твоя небога? — глипнув Максим.
— Люди питають, — пояснила Ліна. — Нові обличчя, тим паче дитячі, то завжди привід для пліток. Тому Оля — моя небога. Цьому поясненню ніхто не дивується, а тим паче у воєнні часи.
— А я хто?
— Мій дивакуватий помічник-сонько.
Максиму сподобалося, як вона зазначила «мій». Одразу згадався сон, але силою волі він відігнав його... До кращих часів.
Ліна присіла біля Олі. Спитала ласкаво:
— Олю, сонце, з тобою все гаразд?
Дівчинка, не відриваючи погляду від видимої лише їй точки, кивнула.
— Ось бачиш, — повернулася до Максима відьма. — Тобі щось наснилося.
Знала б ти, подумав він.
— Поки ти дрихнув, ми вже потоваришували.
— От і добре, — Вдовиченко усміхнувся. — Вибачте... Я справді заспав.
— Не тільки маленькі дівчата стогнуть уві сні, — підморгнула йому Ліна.
Невже знає? Максим почервонів. Недарма «відьма» пішло від слова «відати»...
— Час обідати, — підвелася Ліна. — Піду начаклую зупи овочевої.
— Справді? Я ніколи не бачив таких чарів!
Ліна обдарувала його промовистим поглядом.
— Я зварю її, — пояснила терпляче. — Зварю! Не сприймай усе так дослівно.
— Допомога потрібна?
— Вимийся і причешись, — наказала відьма. — А після обіду підеш на город.
Я хотів би тут жити, сяйнуло Максимові. Не блукати далекими землями, а провести життя у цьому затишному подвір'ї, у стінах між оберемками сухих трав, прокидатися разом із Ліною...