— Щось молитви не захистили цієї ночі, — пробасив Ілько.
Уперше хтось наважився перебити його промову.
Отто поглянув на Руслана. Командор стояв із відчуженим обличчям, хоча мав би зробити тупоголовому належне зауваження. Шварц нервово смикнув себе за вуса, перевів погляд на гевала, всміхнувся найкрижанішою зі своїх посмішок:
— Май віру, брате. На то була воля Господа.
Ількова фізія і схрещені на грудях руки свідчили, що така відповідь його не влаштувала.
Надалі ніхто не перебивав Отто, проте слухали мляво — промова, що вийшла однією з найкращих, не запалила їхніх очей. Не окрилила, не надихнула, не переконала ні Ілька, ні його брата-близнюка, ні решту. Бісер перед свинями!
Засмаглі фізіономії, видублені сонцем і вітрами, зарослі вусами й бородами. Згорблені спини. Порожні очі. Не хорти Святого Юрія, а вуличні собацюри! Божа іскра згасла в їхніх душах, і від тої невіри вони стали огидні.
Отто стиснув у руці хрестика і прислухався: так, долоня Його ваговито лежала на плечі. Дякую, Господи! Твій вірний мисливець донесе хреста, навіть якщо доведеться нести самотужки — як довелося колись твоєму Сину!
Хорти викопали могили, попрощалися почесним залпом, поставили над насипом великий хрест, вирубаний близнюками з дерева. Рушили далі.
Шварц перерахував: сімнадцять. Разом із ним — вісімнадцять. Троє поранених, отже, вважай, що п'ятнадцять. Скільки лікантропів за ними полює? Двоє, троє? Вже неважливо. Тепер хорти попереджені і готові. Святий спис чекає, аби пронизати чергового вовка.
За наказом господаря Фобос і Деймос рискали навколо, винюхували засідки, а хорти тримали заряджені сріблом гвинтівки в руках.
— Необхідно посилити нічну варту, — сказав Руслан.
— Ми подвоїмо її.
— Я докладу всіх зусиль, аби вполювати тих убивць, великий майстре.
Отто стримав смішок. Великий? Він давно втратив право на такий титул.
— Не сумніваюся, командоре.
Куди вони йшли? Отто і сам уже не знав. Треба знайти і допитати чергового родича якогось вцілілого лікантропа у сподіванні, що їм пощастить, як пощастило з Катрею Чорнововк...
Як одна жінка могла так знекровити їх? Шварц стискав свого хрестика, аж кути різали долоню. Адже вони мали освячену срібну зброю! Оточили непоміченими, мали чисельну перевагу! Що пішло не так? У чому вони помилилися? Мабуть, варто було закидати ту хату смолоскипами.
— Може, варто заночувати у гостьовому дворі?
Отто кинув на Руслана гнівний погляд.
— І засвідчити наш страх? Вони тільки цього й прагнуть, — він указав на стяг, який ніс на плечі молодий командор. — Святий Юрій не боявся. І ми не боїмося! Станемо у затишному лоні природи, де підготуємо гідну відсіч! Зрозумів мене, Руслане?
— Так, великий майстре.
Хорти крокували мовчазною колоною, яка нагадувала радше поховальну процесію, ніж бойовий загін. Коли довга подорож зіб'є ноги в кров і забере останні сили — знай, що ти за крок від мети.
За наказом ґрандмейстера на табір спинилися раніше. Стали посеред чистого поля, широкою смугою розкидали стоси віття навколо, встановили прапор і нашвидкуруч зроблений хрест біля вогнища. Приготування задовольнили Отто: тепер ніхто не підійде до них безчутно!
Хорти повечеряли, помолилися, вляглися довкруж багаття зі зброєю в руках; четверо вартових тривожно вглядалися на всі сторони світу. Після опівночі їх мала змінити друга четвірка.
Отто вклався на ковдру, посовгався, вмощуючись зручніше, підклав під голову капелюха. Фобос і Деймос дрімали за його спиною, поки він вдивлявся у вогонь. Він і сам був вогнем — нестримним, безжальним, очисним — вогнем Його волі! Блискавкою впаде на ворогів, нікому не сховатися від нестримного гніву...
Загриміли постріли, і Шварц скинув із себе сон. У передсвітанкових сутінках незримі стрільці вгатили по табору щільним вогнем. Отто вхопив рушницю, помітив черговий спалах і відправив туди кулю.
— До бою, браття! — загорлав на перезарядці. — Вірую! Вірую!
Ніхто не підхопив гасла. Хорти продовжували лежати, їхні темні очі налякано лупали; всі горнулися до землі, наче сполохані плазуни, і лише Руслан, Ілько та Лаврін відповіли пострілами наосліп.
Гримнув вибух. Ворожа куля влучила в хрест, вибила з нього довгу тріску. Ми можемо програти, подумав Отто раптом. Вони прийшли по наші голови, а ми лежимо навзнак, скоцюрбившись від страху... Нас розстріляють іздалеку, закидають гранатами, а потім доб'ють ножами вцілілих...
Постріли змовкли. Фобос і Деймос голосно брехали, аж Отто не наказав їм стулити писки; більше жодних звуків. Ворог відступив.