— Втекли, — Руслан стискав рушницю так сильно, ніби тримав горлянку лікантропа. — Я налічив дванадцять пострілів.
— За ними! Всім встати! Які ви хорти? Ви — хробаки! За ними!
Вояки слухняно піднімалися, свідомі своєї провини.
— Майстре, ні!
Отто здивовано повернувся до командора.
— Що ти таке кажеш, Руслане?
— Я розгадав їхній задум! Вони хочуть виманити нас у поле, там розпорошать і по одному розірвуть на шмаття. Фобос і Деймос не зарадять, — спішно пояснював Руслан. — А дотого ж... погляньте.
Тільки зараз Отто побачив чатових. Комусь поцілили в голову, комусь влучило в груди — вони навіть не збагнули, звідки стріляють. В одного небораки, який вперто стверджував, ніби знайшов у льосі вовкунки малятко (яке, однак, безслідно зникло, варто йому було відвернутися), носак чобота потрапив до багаття, і тепер тлів.
— Ми помилилися, — додав Руслан. — Тепер вони напали здалеку...
Віддані віслючки, які тягнули харчі та побутове знаряддя, а потім везли на собі поранених, лежали у величезній кривавій калюжі — їх посікло уламками гранати. Один іще квилив, смикався, і хтось скінчив ту агонію пострілом милосердя.
— Викопайте дві великі ями, — наказав Шварц.
— Їхнє м'ясо можна... — почав було якийсь із близнюків.
— Дві. Ями. Хутко!
Цього разу він не виголошував промов. Над людською могилою прочитали молитви і поставили хрест, побитий кулею. Над віслюками накидали земляний горбик. Розібрали між собою їхні пожитки. Рушили далі.
Їх лишилося чотирнадцять. П'ятеро втрачені на полюванні; двоє вчора; четверо сьогодні. Якщо так триватиме надалі, то до кінця тижня від їхнього загону не зостанеться нікого.
На привалі Отто розгорнув фамільну Біблію, сподіваючись знайти відповідь у Книзі книг — вона завжди дарувала мудру пораду скрутної миті.
— Великий майстре?
— Слухаю, Руслане.
— Брати скаржаться, що йти стало важче, оскільки вага їхніх наплічників значно збільшилася. Та й пораненим складно пересуватися, довго вони не витримають.
Самому Русланові довелося перти на собі архівні теки, папери та інші документи — все це добро значно перевершувало клунок його особистих речей.
— Ми зробимо ноші, і почергово доправимо поранених до найближчого села, — вирішив Отто. — Там придбаємо воза з парою волів. Далеко звідси до села?
— Гарний задум, великий майстре, проте я не певен, чи знайдуться зараз селяни, охочі продати воза і скотину, — Руслан поштиво вклонився. — Чи можу я запропонувати іншу думку?
— Слухаю.
— Я вивчив мапи. Неподалік є скит...
— Скит?
— Аскетичний чоловічий монастир православної церкви, — пояснив командор. — Стоїть у двох милях звідси. Смію думати, що там можна відпочити в безпеці, зібратися на силі і відновитися до боротьби.
Шварц мало не розсміявся. Як вдало! Справдешній Божий промисел.
— Одного дня ти станеш грандіозним миливцем, Руслане, — посміхнувся Отто. — Чудова думка! Я охоче пристаю на неї.
Хорти зраділи, і на їхніх обличчях уперше за останні дні проступили усмішки. Монастир! Відпочинок! Заради такого вони були ладні крокувати скільки треба. Коли з'явилася обнесена муром озія на скелі, самотня й неприступна, настрій у всіх піднісся, хода пожвавішала, навіть поранені дибали швидше.
Настоятель скиту непроханим гостям не зрадів. Він довго барився, поки хорти чекали біля брами, затим уважно розглядав запилюжені однострої, в яких ледь проглядалися хрести, дослідив стяг зі Святим Юрієм... Отто гучно відрекомендувався.
— Ігумен Мефодій, — назвався неохоче парох.
Довгасте обличчя втілювало аскетичну суворість. Постава свідчила про владність і твердий характер. Шварц попросив короткої авдієнції, і коли лишився з Мефодієм удвох, замість довгої розповіді про їхні злидні простягнув кілька золотих монет.
— Сподіваюся, цього вистачить.
Мефодій кілька секунд споглядав дукачі зіщуленими очима, а потім скривив губи.
— Справді? Ви такої низької думки про мене?
— Пробачте, — Отто вклонився.
— Мої сумніви спричинені вимогами нашого уставу, а не жадобою, — ніздрі на орлиному носі пароха гнівно роздувалися.
— Я звик до продажних лицемірів у рясах, — відповів Отто, тим самим натякаючи, що ігумен до них не належить, але той не зрозумів компліменту.
— Ви мені не подобаєтеся, пане Шварце, та ваш загін потребує відпочинку. Це суперечить уставу нашого скромного скиту, але ми не можемо відмовити у притулку нужденним братам у Христі, — відказав Мефодій. — Гостюйте і відпочивайте. Ласкаво просимо.