— Ви нічого не знаєте про мій загін!
— Я почув удосталь, — Мефодій криво посміхнувся. — Назвіть-но імена поранених, яких ви так відчайдушно хочете побачити.
Тут він його упіймав. Отто спробував пригадати... Та всі обличчя змішалися в одне — Русланове.
— Бачите? Вам же байдуже до них, Отто. Ці люди для вас — зброя, яку можна використати і викинути.
— А ви самі знаєте їхні імена, ігумене? — прошипів ґрандмейстер.
— Опанас, Павло, Василь, — відповів Мефодій без затримки.
— Мені потрібні воїни для останньої битви проти лікантропів, шановний ігумене, — Шварц повернувся до ділового тону. — Натомість ви послаблюєте мій загін і виганяєте за стіни монастиря просто в пащу ворога. Наші смерті будуть на вашій совісті — так і знайте!
— Не намагайтесь спихнути власні провини на мене, бо я несу власні гріхи, — відказав Мефодій. — Трійця лишиться, а ви мусите покинути монастир завтра до обіду. Все зрозуміло?
— Незрозуміло, чому ви звете себе людьми віри! Такі само зрадливі інтригани!
— Дивно чути наївні слова від досвідченого чоловіка. Невже ваша легендарна слава виявилася роздутою?
Отто вийшов, люто хряснувши дверима.
Він одразу кинувся до келії поранених, але його не пропустили — двійко заздалегідь виставлених на чати ченців не дозволили Отто навіть постукати. Тоді він знайшов Руслана і наказав негайно зібрати рештки загону.
Звістку про продовження походу хорти сприйняли мовчки. В їхніх поглядах мерехтіла холодна порожнеча. Жодних протестів, жодних запитань. Ніхто, крім Руслана, не сів чистити зброю.
Наступного ранку, коли загін зібрався перед брамою, не дорахувалися Ілька з Лавріном. Вартовий чернець повідомив, що близнюки покинули монастир уночі.
— Чому ви не затримали їх? — крикнув Отто.
— За яким правом? — здивувався брамник. — Гості вільні йти, коли заманеться.
Шварц був ладен розірвати власного капелюха на клапті. Бог із тими пораненими зрадниками — але ці двоє телепнів були потрібні! Він розраховував на близнюків, на найміцніших вояків, а вони втекли, як останні боягузи!
— Це все Мефодій влаштував, чи не так?!
— Йдіть із миром, браття, — відгукнувся ігумен з відчиненого вікна. — Сподіваюся, зібрані вам припаси стануть в пригоді. Бог у поміч!
Удар за ударом. Зрада за зрадою. Коли брати-прочани малодушно відвернуться і підуть геть — знай, що поруч лишилися найвірніші.
Отто скреготнув зубами, крутнувся на закаблуках і вийшов із брами скиту, бурмочучи під ніс усі відомі лайливі слова. У цьому монастирі вони мали відпочити і набратися сил, а натомість втратили ще п'ятьох!
Він стрімко крокував уперед, і навіть не почув, як його наполегливо кличуть.
— Дозвольте запропонувати, — Руслан обережно торкнувся плеча.
— Що таке?
Отто розвернувся до вісьмох похмурих чоловіків, що лишилися від незліченної армії божих воїнів.
— Нас лишилося менше, ніж апостолів Спасителя, — Руслан зітхнув і рішуче продовжив: — Необхідно відновитися для продовження боротьби. Знайти охочих і поповнити наші ряди.
— Ти кажеш за всіх? — спитав Отто.
— Він каже за всіх, — відповів один із хортів.
Як його звуть? Кирило? Барило? Байдуже. Навіщо запам'ятовувати імена, коли їхні власники можуть зникнути будь-якої миті...
— Що ви пропонуєте?
— Слід податися до найближчої залізниці, а звідти рушити у західні паланки, — решта загону кивками підтримувала свого командора. — Знайти притулок там, або тимчасово виїхати за кордон. Зібрати нові загони.
Відновлені чорні ріки, від яких нема рятунку. Вогнища, на яких корчаться останні лікантропи. Можливо, їм і справді варто перепочити. Ця дорога виявилася значно довшою, ніж Отто собі уявляв...
— Добре. Але ми повернемося і завершимо розпочате.
Його рішення зустріли радісними криками. Несповідимі шляхи твої, Господи.
Руслан доповів, що від найближчої залізниці їх розділяє два денні переходи. Хорти, натхненні новим майбуттям, забули про вагу на плечах і мало не бігли вперед. Руслан розвернув вичищений стяг зі Святим Юрієм — чорне полотнище здавалося завеликим для такого маленького загону. На мить Отто привіднілися останні хрестоносці, які долають пустелю на шляху до рідного замку; малочисельні, але непереможені, йдуть із прямими спинами, не покинувши освяченої зброї, а мрія про новий похід напуває їх ліпше за води оази...
На ночівлю зайшли до шинку на роздоріжжі. Інші постояльці дивилися на хортів скоса, проте Отто звик до таких поглядів. Уранці шинок розбудили перелякані крики — на подвір'я підкинули трупи двох однакових чоловіків, що мали на оголених грудях криваві різьблення «S.O.».