— Недалеко втекли, — пробурмотів Руслан.
— Зрадники отримали своє, — Шварц не мав до втікачів ані краплі співчуття.
Ілька з Лавріном лишили на поховання переляканому шинкареві, додали йому за клопоти кілька талярів, а самі рушили далі. Фобос і Деймос безперестанку крутилися, винююхуючи пастки.
— Тільки вони ніколи не зрадять мене, — прошепотів Отто.
Вбивство близнюків розвіяло дух вчорашньої радості. Хорти похнюпилися, Отто сповнювала гіркота. Потайки він сподівався, що після тижневого затишшя лікантропи зникнуть, але ті йшли назирці.
Як трапилося, що їх гнали геть, наче перелякану худобу? Перемога була так близько! А тепер, ніби жалюгідні недобитки, вони змушені відступати і починати все знову: шукати новобранців, навчати, забезпечувати зброєю, вишукувати прокляті душі серед лісів і степів... Хіба не простіше перегорнути цю сторінку? Повернутися, нарешті, до стін рідного маєтку, які покинув понад два роки тому, залишити цю країну на її синів — нехай Руслан усе очолить...
Ні! Шварц упізнав спокусливий підступ, ревно перехрестився і розбив малодушні думки дощенту. Він устояв — отже, загін також устоїть! Байдуже, що їх лише дев'ятеро. З ними Бог, і це не просто красиві слова. Вони не тікатимуть!
Отто вигледів потрібну місцину, а потім рішуче зійшов з дороги. Спинився на безлюдному пригірку біля струмка, роздивився навколо. Фобос і Деймос винюхували здобич. Хорти дивилися на великого майстра з похмурим очікуванням.
— Ми готові йти далі без привалів, — висловився Руслан. — Мусимо поспішати, аби встигнути до залізниці до настання темряви.
Отто розрубав повітря рукою.
— Хіба ви не розумієте, що ми тікаємо, ніби полохливі щури? Чи вам, гордим божим воїнам, не бридко від такого? — слова променіли святенницьким пломенем. — Ми — обрані Господом серед тисяч інших. Наймужніші, найзапекліші, найзагартованіші! Хіба Святий Юрій тікав від ворога, коли вбивали його побратимів? Ні! Він бився до останнього, і так само ми, його хорти, дамо запеклий бій! Готуйте оборону. Ставте частокіл. Ми розіб'ємо лікантропів раз і назавжди, а потім рушимо на заслужений спочинок! Бог із нами, браття! Бог із нами.
Ніхто не підхопив його гасла. Поглянули на Руслана, який кілька секунд мовчав, а потім загнав древко прапора в землю. Хорти неохоче поскидали торби і дістали сокири. Взялися за роботу, але працювали мляво і затримувалися у гайку, де рубали молоді деревця. Гомоніли між собою більше, ніж готувалися до бою.
— Годі балакати! Ми марнуємо час! — закликав Отто. — Хутчіше!
Вони ніби не чули його.
Отто став навколішки. Помолився про майбутню перемогу, найважливішу перемогу в його житті. Коли розплющив очі, то побачив, що вісімка з сокирами в руках оточила його. Шварцововою спиною пробіг морозець.
— Що сталося? — Він звівся на ноги і озирнувся. — Табір досі не готовий!
Ніхто не відповів.
— Фобосе! Деймосе!
Отто свиснув, але пси кудись завіялися.
— Руслане, — Отто повернувся до командора і насупив брови. — Що тут відбувається?
— Маємо прикрі новини, — відповів Руслан.
У потилиці хрупнуло, і Отто провалився у безпам'ять...
Господь — то моя сила і щит мій!
На нього уповало моє серце, і допомоги зазнав я; тим і радіє моє серце,
і я його вихваляю піснею моєю.
Біль.
БІЛЬ.
Усе, що він до цього вважав болем, виявилося нічим.
Кожна частка тіла волала, розжарена пекельною мукою. Невже людська плоть здатна витримувати такі страждання? Його прохромило вогняним списом, його підняло на ньому. Всепронизний, неущухний спазм пульсував від заду до маківки, розривав живота, бив фонтаном і котився гарячими хвилями, наче ожилий вулкан.
Шварц підвів голову. Заволав від нового приступу болю, спричиненого цим легким порухом. Здавалося, ніби він повиснув на гаках над багаттям.
— Прочухався нарешті, — почувся голос. — Роззувай баньки, Отто! На тебе чекає багато цікавого.
Хто там? Звідки він знає його ім'я?
Від неможливого болю в очах стояли сльози. Отто обережно розклепив повіки і закліпав, допоки зір не призвичаївся до сутінків. Темні обриси перестали мерехтіти, набули чітких рис, але він досі не розумів, що перед ним. Коли роздивився, то розпачливо скрикнув.
Із землі стриміло вісім паль — тих самих, які готували на частокіл. Моторошно вирячені очі, впалі щоки, неприродно висолоплені язики. Вітер погойдував волосся на відрубаних головах, з відкритих ший поволі скрапувала згусла кров. Під палями розпласталися безголові тіла.