— За все заплатите, за все!
Ярема приніс пенька. Хорти багатоголосо благали пощади, молилися і мочилися.
Вбивали їх по черзі. Вкладали головою на плаху, потім один сіроманець сідав на спину полоненого і викручував йому руки, а другий примірявся, замахувався, тяв. Сокири хортів кувалися для дерев, не для екзекуцій — тим краще пасували для помсти. Еней навмисне цілив щоразу то нижче, то вище місця попереднього удару, поки голова на посіченій шиї розроджувалася нестямними воланнями.
Удар. Іще удар. Сокира і кат укриті бризками крові, сталь вгризається в напружену плоть, аж лунає тріск розрубаних хребців. Жертва досі при тямі, але перестає смикатися, тіло слухняно приймає нові удари, допоки лезо не січе останню смужку шкіри. Голова відкочується, з пошматованої шиї рясно порскає червінь, аж новий копняк у зуби відкидає її геть.
— Давай наступного.
Черговий бранець брикається, падає на закривавлену плаху, лається останніми словами, молить про милосердя. Характерники міняються місцями. Сокири не знають втоми, допоки не лишається жодного живого хорта.
Тільки Савка сидить осторонь, як завжди під час насильства, затуляє вуха долонями, заплющує очі і хитається сюди-туди з тихим туркотінням.
— Щезнику, ти знову води в рота набрав?
— Га?
— У сраці нога! Що їстимеш?
На нього вичікувально дивиться незнайома жінка. Стільницю прикрашають численні вм'ятини і плями. За вікнами сяє сонце. Коли настав новий день? Як вони перестрибнули з лісу до корчми?
— Байдуже, — Северин похитав головою. — Мені байдуже.
Треба звикати до цього. Він сподівався, що минеться, що це тимчасова слабкість від пригоди з Ґадрою, але після Катриної смерті...
Як жити далі?
Як виховувати доньку?
Він і гадки не мав, як бути батьком. Коли вони жили втрьох на тому самотньому хуторі, все виходило само собою: Северин надолужував згаяне, Катря була поруч... Чорнововк і не підозрював, наскільки глибоко прив'язався до неї. Що вже казати про дитину, для якої мама була всеньким усесвітом!
Чи зможе Оля пережити втрату? Чи зблизиться з ним так, як із Катрею? Вона навіть жодного слова йому не промовила.
Скільки годин мусила ховатися? Як їй вдалося вибратися непоміченою? Що довелося свідчити, що пережити під час втечі? А їй навіть двох років не стукнуло...
Захотілося пригорнути Олю, притиснути міцно до себе, поцілувати в маківку, забрати у неї всі жахливі спогади. Моя маленька! Якби він міг убити тих хортів іще стократ...
— Братику, що скажеш?
Присмерок. Дорога веде до сутінкового містечка. В обрисах будинків не світиться жодного ліхтаря, жодного віконця. Глевка тиша огортає покинуті подвір'я й провалені дахи.
— Заїдемо? Чи зробимо табір?
— Табір, — обрав Северин. — За межами міста.
— Біля дуба Мамая, — запропонував Гнат, і одразу виправився: — Себто, де він раніше стояв.
Пригірок здавався осиротілим без древнього дерева. Численні покоління вовчих лицарів отримували тут свої золоті клямри, кунтуші, прізвиська, а тепер тут лишилася гола пустка. Сіроманці спішилися і схилили голови над оскверненою могилою першого характерника.
Тут вони доєдналися до лав Сірого Ордену. Виголосили присягу. Танцювали аркан.
Тут Северин одружився з Катрею.
— Не займай, — промовив Ярема.
Спроквола схилився, торкнувся долонею землі, що поросла травою — ніби жодного дерева тут ніколи не стояло. Гнат порився у торбах, знайшов пляшечку з каламутною рідиною на денці, вилив усе до краплі. Запахло сливовицею.
Чорнововк не помітив, як Савка впритул підійшов до нього. Лише коли чуже дихання залоскотало на вусі, він здивовано глипнув на Павича. Той помахав долонею, ніби щось розмішував у повітрі, і прошепотів сумовито:
— Трясовина.
— Твоя правда, брате, — визнав Северин. — Ми всі загрузли в клятій трясовині.
Але Павич мав на думці щось інше: він став навшпиньки, обережно торкнувся Севериного лоба вустами, усміхнувся, і, наче підкошений, ліг просто на землю. За мить почулося тихе похропування.
— Файно спить, — сказав Яровий із легкими заздрощами.
— Можна залишити його тут на час розвідки.
— Ви йдіть, — махнув рукою Гнат. — Я не хочу кидати Павича наодинці.
— Не переживай, Енею. Поглянь навколо, прислухайся: навіть цвіркуни не сюрчать. Ані душі!
Бойко понюшив повітря, покрутив головою. Неохоче визнав Северинову слушність, а потім зіщулився.
— Щось ти балакучий дуже, Щезнику. Павич доторком підлатав?