— Новий Симеон попереджав, що Рахман — чорнокнижник, — Северин дістав піштоля, що йому лишила Катря.
Двічі перевірив, що обрана куля направду срібна.
— Ось це, — шляхтич постукав себе по очній пов'язці, — трапилося після його плювка в око.
— Я йому так харкну, що захлинеться, — буркнув Гнат.
— Павича залишаємо?
— Нехай відпочиває. Нічого з ним тут не трапиться.
Ніхто не помітив величезного пугача, що спостерігав за сіроманцями з-поміж віття найближчих дерев.
Під ликом хмаристого неба мертва Буда зустріла густою пітьмою. Северинові одразу згадалася Ґадра, і шкіру продерло морозом. Кроки характерників котилися вглиб порожніх вулиць луною.
— А потім? — раптом озвався Гнат.
— Ти про що? — перепитав Ярема.
— От приріжемо ми того Рахмана. А потім що?
— Потім наша помста скінчиться, — відповів Чорнововк.
Ні, Северине... Помста не скінчиться.
— Я про Орден, — пояснив Гнат. — Який наш гетьман, брат ясновельможного Малюка, пропонував відродити.
— Я сідницею свищу на обіцянки-цяцянки Якова, — відмахнувся Ярема. — У Сірого Ордену немає майбуття. Поглянь на цю вулицю, братику. Роззирнись довкруж! Ці занепалі руїни — наша столиця. Ти віриш у відродження, коли крокуєш цією пусткою?
Відповіді не було.
— От і я не вірю, — продовжив за деякий час шляхтич. — Зазирнув до «Чорта і ведмедя»... Витріщався на знайомі стіни, на вікна улюбленої кімнати... Все намагався змиритися, що заклад Ярових, якому було майже сто п'ятдесят років, ніколи більше не відчиниться.
— Отже, не бути нам осавулами, — вдавано позіхнув Бойко.
— Навряд, братику.
— Що тоді робити будемо?
— Я повернуся до війноньки, — відповів Ярема. — Коли хочеш, долучайся.
— Агов! Куди розігналися? Рахман досі живий-здоровий, — нагадав Северин.
— Недовго йому лишилося бути живим-здоровим, — Гнат дістав револьвери. — Ось уже й площа.
Міська ратуша розкинулася перед ними, блимала вогниками у вікнах останнього поверху, кликала всередину відчиненою брамою.
— Того дня у цих стінах тримали останню оборону, — згадав Еней. — Мої добрі знайомці, брат Чекан і брат Деца, наклали тут головами. Сподіваюся, що кожен із них забрав із собою не менше десятка тих шолудивих псів.
Стіни поцяткувало мітками куль. Перед Севериновими очима сплив постріляний тиньк хати, де Катря прийняла останній бій.
— Зброю до бою, — наказав Ярема. — Тут аж тхне засідкою.
Северин потягнув повітря ніздрями, але нікого не відчув. Лише міазми мертвого міста.
У вежі гуляв протяг. На відміну від інших сходів Буди, щаблі тут не припали порохом чи сміттям. Малюк простував першим із піштолем напоготові, слідом підіймався Гнат із двома револьверами, замикав трійцю Чорнововк. Лише кількадесят кроків відділяли від таємничого Рахмана.
Підгнилі східці порипують. Перший, другий поверх...
Страху немає. Северин утратив його разом із дружиною.
Двері всюди зачинено. Третій поверх...
Згори долинає тепле повітря і запахи — свічного віску, свіжих трав і чогось нудотного.
Останній поверх. Будь, що буде!
З прочинених дверей струменить світло, яке вони бачили з площі.
— Заходьте, панове.
Сіроманці обмінюються швидкими поглядами, і за знаком Ярового кидаються всередину.
Зала осавул заставлена свічками, від яких тепло попри нічну прохолоду, що лине крізь розчахнуті вікна. Стіни вкриті пента- і гексаграмами, сигілами, латинськими закляттями, північними рунами, татарською в'яззю та гебрейськими інскрипціями; підлогу завалено стосами ґримуарів, книжок, сувоїв, списаних від руки паперів; поверхню столу поділено між трьома однаковими крейдяними знаками, обрамленими спіраллю і чорними свічками — в центрі кожної лежить знайоме...
— Вітаю вас, лицарі проклятого ордену.
У відповідь усі троє підняли зброю. Рахман ляснув у долоні, вогники свічок похилилися, і Северин відчув, що не може поворухнутися. Тіло його заклякло, налилося холодною вагою, ноги прицвяшило: він міг тільки кліпати і дихати.
— Ваша друга шкіра, — довгий палець Рахмана указав на вовче хутро. — Зовсім свіжа. Досі просякнута вашою кров'ю. Тепер ви незворушні... Подібно до цих решток.
Коли він устиг роздобути хутро? Як? Невже щойно побував у їхньому таборі? Але тоді... Савка! Що він зробив із Савкою?
Чорнововк відчув, як між лопатками ковзнула цівка поту.
— Це доволі смішно...
Коротке сиве волосся, шпакувата борода. Праву половину обличчя спотворено: спущена крива очниця з білим киселем усередині, вивернута нідзря, припіднятий у юродивому вишкірі куточок рота — всі понівечені частини тяглися до щоки, посеред якої закрутився великий шрам.