— Вас учили, що треба нищити власне хутро, — говорив низький, безбарвний голос. — Але ніколи не пояснювали, чому.
Він рушив до характерників твердими кроками.
— Сокіл у своїх численних пошуках так і не дослідив цих чарів, — протяжний неприємний скрегіт. Сміх? — Проклятим неабияк пощастило, що за дві сотні років вони забулися, а пересторога виродилася до дурнуватого забобону.
Рахман наблизився впритул до Яреми і забрав із безвольної руки піштоля.
— Бачите, пане Яровий, як усе обернулося, — він обережно постукав сукуватим пальцем по очній пов'язці шляхтича. — Не варто було сміятися з мого ока.
Ярема не видав ані звуку. Чаклун перейшов до Гната.
— Тебе я не знаю, — сказав. — Але твою зброю теж заберу. Не люблю вогнепальні іграшки. Вони не здатні мене вбити, однак принесли каліцтво, через яке я мушу ховати лице в тіні каптура.
Рахман забрав обидва револьвери. Настала черга останнього піштоля, що він без зусиль висмикнув із Северинової закоцюбленої долоні.
— Овва!
Сліпе біле око заворушилося, ніби величезне павучине яйце, що ось-ось має луснути.
— Цікаво... То це ти вбив його. Як усе разом склалося...
Він похитав головою і повернувся за стіл, дорогою кинувши всю зброю у вікно.
— Колись я пробував довести закляття до пуття, аби повністю оволодіти волею бранця, — Рахман указав на магічні фігури на столі. — Та це лишилося поза межами мого досвіду. Шкода!
Чорнововк спробував поворушитися. Недарма йому згадалася Ґадра, що здатна пришпилити до місця самим тільки поглядом! Може, він її служник? Характерник скосив очі на побратимів — вони стояли рядком, наче жебручі статуї, з простягнутими вперед руками.
— Перепрошую за мої манери. Одразу стрибнув до чарів... Розмова буде тривалою, тому дозвольте належним чином назватися, — чаклун приклав долоні до грудей і легко вклонився. — Вам я відомий як Рахман. В інші часи мене знали як Пугача. Нині вважається, ніби я був недолугим джурою першого характерника Мамая... Але це неправда.
Від кривого вишкіру Рахманове лице лякало ще дужче.
— Правда в тому, що першого характерника Мамая створив я.
***
Від мій, древній і шанований, ведеться від ногаїв. Наш будинок стояв на лівому березі річки Чурук-Су, неподалік палацу, де батько служив капи-агаси, чи то пак великим візиром у хана Ґерая. І калга, і нуреддин, і муфтій, — словом, увесь Бахчисарай від беїв до голоти поважав батька, та я не смію промовляти його ім'я, бо зганьбив свій рід. Утім, я забігаю наперед. Розповісти все від початку... Буде непросто. Моя історія вимагає часу, проте часу в нас чимало, тож коли відчуєте потребу полегшитися, то не стримуйтесь, мені запах не заважає.
Наприкінці століття, що зветься шістнадцятим, вирували неспокійні, криваві часи — інших у людській історії не буває. Коли хтось починає закидати про старі добрі часи, то бийте його по пиці, плюйте в очі, виривайте язика, бо перед вами стоїть брехун або йолоп, а таких не шкода. Я відвідав багато країв і свідчив злами епох, відтак можу запевнити: ми, люди, бродимо колами, наче прив'язані до стовпа коні. Збираємо нові знання, вдосконалюємо речі, змінюємо одежі, переконуємо одне одного, ніби пнемося до неба і невдовзі торкнемося зірок, проте ніколи не виходимо за межі того кола. Якщо одному поколінню пощастило оминути війну, наступне обов'язково її побачить.
Та я знову відволікся. Давно не говорив настільки відверто... Тож повернімося до самого початку.
Наша з братом поява згубила матінку. Історія стара, як світ: ми народилися вбивцями. Від тої миті батькове життя покотилося в прірву — він кохав обраницю до нестями, і не одружився знову попри численні спокусливі пропозиції, які могли сприяти його зміцненню при дворі; за вечірнім келихом вина повторював, що такої чудової жінки, якою була мама, нема ні в Кримському ханаті, ні за його межами, і ми вірили йому беззаперечно, бо для двох хлопчисьок тато був обожнюваним ідолом.
Попри злочин убивства він любив нас. Витратився на лікарів, які провели через перші роки дитинства, найнебезпечніші та найсмертельніші. Щодня навідувався, розмовляв, грався з нами, а в ті часи батьки не панькалися з дітьми, допоки ті не могли розмовляти, їздити верхи і стріляти з лука. Батько не надавав комусь переваги, завжди ділив увагу порівну — як і треба з двійнятами. Пильно виглядав у наших личках риси коханої, чий портрет висів у спочивальні. Ми з братом часто розглядали ту картину: карамельна шкіра, чорний шовк волосся, високі вилиці, мигдалевидні зелені очі, тонкі вуста. Ми уявляли, якою була мама, як вона усміхалася чи співала... Батько міг розповідати про неї годинами.