Пригадую, як утомлені крутим схилом коні спинилися перед невеликою хатиною, що ховалася в смереках поміж двох гір. Сухенький сивий чоловік із довгими обвислими вусами, у білому кептарі, розшитому загадковими символами, зустрів нас біля дверей. Мабуть, чутки про двійко іноземців докотилися до нього раніше нашої появи. Мольфар вислухав кривомовне прохання про безсмертя і похитав головою: він жив відміряне богом, і навчати міг хіба цьому. Брат вирішив було, що старий не вподобав наші смагляві пики чи просто набиває собі ціну, тож простягнув йому кілька діамантів, та мольфар знову похитав головою. Природа, сказав він, указавши на смереки, тільки природа — ось що йому відомо, а безсмертя варто шукати в інших учителів.
Розчарування наше було вищим за гори. Стільки місяців, стільки миль... Аби отримати відмову! Через наші засмучені мармизи старий накреслив мапу і показав, де шукати знавців, які спроможні допомогти — була то земля, що звалася Трансильванією, і славилася вона чорнокнижниками, які досліджують таїнства смерті. Ми рушили далі, зустрівши в горах першу сніжну зиму в нашому житті... Досі пам'ятаю той дитячий захват, з яким ми носилися по кучугурах і кидалися сніжками, не зважаючи на холод.
У землях Семигородського князівства, на перші роковини батьківської смерті, у місті Алба-Юлія ми знайшли вчителя, що погодився взяти нас у підмайстри. То був огрядний чолов'яга з квадратною щелепою, схожий на бугая; сказав, що алхімія йому невідома, натомість він може навчити високому мистецтву інвокації для пошуку істини серед потойбічних потвор. Ми з братом вирішили, що така наука стане гарним початком, і щедро заплатили наперед.
Знання «Ґоетії», «Теургії», «Арс Алмаделі», «Арс Павліни» та «Арс Ноторії» згодилися в Алба-Юлії — місті, що стислося до стін темного присадкуватого будинку, нашого прихистку, в якому завжди пахло сирістю. Спочатку ми асистували вчителеві, а потім почали власні виклики; підготовка до кожної інвокації була вимогливою, поетапною і ретельною; вчитель пильнував кожен крок, як свого часу батько, і звертав нашу увагу на безліч дрібниць, від танцю планет до поведінки птахів. Тільки-но він помічав нещасливий знак, ритуал переносився. Омите тіло, підготовлене приміщення, бездоганні креслення, вивірений час... Попри ідеальну підготовку, виклики часто закінчувалися хіба що скинутою книгою чи згаслими свічками, і лише на десяту спробу я побачив примарну тінь першого демона, який відгукнувся на мій заклик.
Ми з братом проводили інвокації почергово: один виконував, інший пильнував. Лиця, чи то пак морди прикликаних істот пливли згустками чорного туману. Про плин часу свідчили тільки наші бороди, які вчитель вимагав регулярно голити для підтримки необхідного стану тіла. Склавши перелік запитань, вибудуваних так, аби не лишалося жодної шпарини для хибного трактування, ми ставили їх кожній сутності, що зринала перед нами у сяйві свічок. Поступово малослівні відповіді складалися в одну картину.
Ми дізналися, що довголіття можна здобути шляхом кривавої угоди з могутніми сутностями, князями іншого світу, потайними і норовливими... Або заволодіти смарагдом, кам'яним серцем нещасливого князя, який жорстоко поплатився за помилку і був скинутий до нашого світу. Ні, створити такий камінь власноруч жодній людині не під силу.
Де шукати князів? Де шукати смарагд? Тіні сміялися і розчинялися в повітрі, наплювавши на ланцюги магічних кіл.
Я не бачив сенсу бігати світом у пошуках невеличкого кристалу; брат не бажав служити іншим, будь то князь нашого чи іншого світу. До цього нас гуртувала обіцянка батькові — та коли з'явилася можливість виконати її окремо, ми з полегкістю розійшлися власними дорогами.
Розділивши рештки спадку, від якого кожному дісталося по кілька камінців, ми розпрощалися: він рушив на схід, а я на захід. Не вірилося, що братові пощастить знайти камінь безсмертя — світ занадто великий, а людське життя занадто коротке, і ми вже витратили по чверті, якщо не по третині.
Попервах було незвично, адже з пелюшок я жив у нерозлучному супроводі брата, хоча ніколи не відчував тої оспіваної поетами братерської любові. Наголошуючи, що народився на кілька хвилин раніше, брат постійно командував, і коли я насмілювався сперечатися, погрожував кулаками. Я однаково не любив що битися, що потурати... І тепер уповні насолоджувався самотністю.
Князі мали безліч імен, але не відгукувалися на жодне. Істоти ці були настільки могутні, що не схилялися перед викликом навіть досвідченого вчителя, і приходили на цей бік лише за власною волею. Тож я мусив знайти шлях до потайсвіту, їхньої обителі, і переконати когось із плеяди дарувати угоду. Я не задумувався, як скористаюся безкінечним життям — лише прагнув виконати давню мрію, хоч і не міг напевно сказати, кому вона належала більше: мені чи батькові.