Такі зустрічі застигають у пам'яті найважливішими спогадами.
— О, князю потойбіччя! Я так довго шукав тебе!
Відкинувши костури, я впав на коліна і вклонився, торкнувшись лобом холодного мармуру підлоги. Відчув, як сльози щастя котяться по щоках.
— Підведися, — наказав глибокий голос, що міг належати тільки володареві.
Він курив наргіле і випускав клубки диму, що злітали в небо, де перетворювалися на нові хмаринки.
— Сідай.
Князь указав на багряний килим, розшитий золотими хмаринками. Я змусив зібратися на силі, щоб осквернити своїм брудним одягом таку прекрасну і зачаровану річ: досить було відвести погляд, як візерунок мінявся — пізніше я збагнув, що він відтворював рух хмар у небі.
Я вмостився, вельможа клацнув пальцями, від чого килим припіднявся і полетів йому назустріч. Я заціпенів, а червоноокий вивчав мене поглядом, він якого на тілі проступали легкі опіки.
— Не князь і не хан, не круль і не цісар! Залиш мене обіч людських можновладців, — мовив володар. — Відповідай, хто ти? Що робиш тут? Жодна людина не зважувалася приходити сюди.
Вас не вразить ні його вигляд, ні дива, які він творив — ви бачили все на власні очі, коли приходили туди за своїм прокляттям. Але я зустрів того, кого ви кличете Ґаадом, задовго до народження ваших прадідів. До того, як постала ваша держава.
Килим плив над мармуром, персиковий квіт опадав на нього білими пелюстками. Мене розпитували, я відповідав. Серце тьохкало від щастя і страху.
— Безсмертя, знову безсмертя. Нічого цікавого! Але тобі пощастило, людино. Пощастило знайти мене саме тоді, коли я готовий запропонувати жити так довго, допоки живу сам, — мовив Ґаад. — За вашими мірками це дорівнює безсмертю. Це тебе влаштує?
Щасливий, я схилився в поклоні. Щоками знову текли сльози: нарешті я виконаю батькову волю, нарешті стану безсмертним!
— Але спочатку мушу тебе випробувати, — нова пухка хмаринка виповзла з його вуст і полетіла вгору.
Авжеж, я погодився на іспит. Переді мною на килимі виник капшук, туго набитий білими зернятками: я мусив закопати кожну насінину на відстані не менше двадцяти миль, попередньо зросивши її краплиною власної крові.
— Мене цікавить не лише земля, — говорив Ґаад. — Кидай їх до моху чи глиці, залишай у піску і ріні, кілька кинь у проточну воду і болото, а ще можна спробувати ріки та озера.
Занадто просто, тривожився в голові голос учителя, занадто просто!
— Завдання нескладне. Чого тобі хочеться за таку послугу? — У пещених пальцях, прикрашених перстнями, крутився тонкий пергамент, на якому проступали речення нашої угоди. — Дихати вогнем? Бачити крізь стіни? Отримати нескінченну монету? Перетворюватися на інше створіння?
— Так! — вигукнув я, наче хлопчик, який радіє прочитаній батьком казці. — Інше створіння! Завжди мріяв побувати в чужій шкурі.
— Тоді обирай.
На думку почергово спадали кінь, змія, лев, крук, та зрештою я обрав сову, покровительку мудрості. Пергамент пурхнув до моїх рук: угоду було написано акуратним почерком, що скидався на почерк мого батька. Я уважно вивчав кожен рядок у пошуках дрібнесеньких літер...
— Тут немає жодного підступу, — озвався Ґаад. — Я вищий за нице ошуканство.
У разі невиконання мого завдання покарою була смерть. Я скріпив угоду краплиною крові. Пергамент зник.
— Наступного разу, аби не шукати мене десятиліттями, скористайся цим, — мовив Ґаад, і на капшук лягла згорнута цидулка. — Прочитай, коли закінчиш, аби повернутися до моїх угідь.
Килим стрімко злетів в небо. Мене розпластало від такої швидкості, а за кілька кроків від сонця килим розтанув, і я, засліплений, полетів у чорну прірву, аби невдовзі отямитися в рідному світі...
Капшук свідчив, що пригода мені не наснилося. Сповнений сил, ніби мені знову шістнадцять, я рушив виконувати завдання, яке виявилося напрочуд легким — за тим винятком, що навколо знову точилася війна, а я не розумів, хто проти кого воює, бо з дитячих років проміняв цікавість до політики на пошуки безсмертя.
Стежка білих зернят, важких і холодних, ніби камінці, привела мене до Кримського півострова. Я не наважився ступити на рідні колись землі, та рушив далі зі сум'яттям на серці.