На чолі колони їхала дивна пара: один, невисокий, упадав у око кольчугою з металевими пластинами, тюрбанним шоломом османської роботи і червоними сап'янцями; другий, кремезний, був у жупані з дешевого сукна, шапці з облізлою хутряною опушкою і польських жовтих чоботах, що були єдиною яскравою плямою в його вбранні.
Розмовляли. Вірніше, один говорив, а інший слухав.
— Такий бідний ясир не гідний мурзи, — кривився татарин. — Скількох ми взяли? Жалюгідну сотню? Сором! Навіть беш-баш приносить уп'ятеро більше.
Він погойдувався в багатому сідлі на аргамаку, скакуні благородної крові, що різнився від страшненьких бахматів.
— Я, Бахадир, водив чапуле! Військо на п'ять колон. Милістю Аль-Басіта здобув три тисячі голів. Ось гідний ясир, а не жалюгідна сотня!
Його сусід розтягував віжки з такою силою, що, здавалося, вони ось-ось репнуть, як ниточки.
— Але навіть мої подвиги не рівня ханському сефері. Від поступу його військ дрижить земля. Ніхто не може сховатися від такої моці! Шість тисяч ясиру. Ось що варто дарувати ханові за його допомогу! А не жалюгідну сотню.
Чорні очі Бахадира гнівно блиснули.
— Чуєш мене, Самійле?
Здоровань скреготнув зубами. Він не розумів половини слів, і розуміти не бажав. Неохоче відповів, дивлячись перед собою:
— Будуть інші.
— Авжеж, будуть! За гарну допомогу потрібно гарно платити.
Козак терпів базікання про ясир, шукаючи будь-якої нагоди втекти від пихатого мурзи, і така нагода скоро трапилася: під'їхав один із куреню.
— Отамане!
— Чого тобі?
— Малий очуняв і наздоганяє.
Самійло вилаявся. Бахадир поклав долоню на руків'я розцяцькованого ятагану.
— Якісь негаразди?
— Жодних негараздів, — відмахнувся Самійло. — Залагодимо справу і наздоженемо вас.
Мурза стенув плечима, поправив шолом, поїхав далі. Козаки півколом рушили назустріч самотньому вершнику, який наближався, привставши в стременах. Переслідувач мало не проскочив повз, рвонув віжки, кінь захрипів від болю і заледве не впав на ковзкому бруді.
— Отак вирішили мене спекатися? — закричав вершник.
— Споїли і покинули? Думали, що не знайду? Та вас за десяток миль чутно!
Старанно виголений оселедець гнівно трясся. На рум'яних щоках і під кирпатим носом пробився перший пух, на високому чолі пролягли зморшки обурення. Щелепа вперто видалася вперед, сині очі висікали громовиці — юний прекрасний бог гніву. Щоправда, вбраний у задрипаний одяг незаможного селянина, зате озброєний луком, ножем та великою палицею.
— Мамаю, — зітхнув Самійло. — Я наказав тобі повертатися до табору. Якого дідька ти тут робиш?
Названий Мамаєм спалахнув.
— Бо я одинадцятий у курені! Чого я мушу їхати до табору, поки ви тут... Ви... — на мить юнак захлинувся словами. — Поки ви продаєте земляків! Як можна так чинити? Вам не совісно?
Жовтодзьобий попсує життя — Самійло знав це від тої самої миті, коли Мамай уперше трапився йому на очі.
— Скільки можна торочити твоїй порожній довбешці про наказ пана полковника? — Самійло похлопав рукою по шабельтасу. — Наказ! Пана! Полковника! Чи тобі листа з печаткою показати?
— Не треба мені ніяких листів! — Мамай обвів поглядом інших. — Ми на Січ пішли не татар до Перекопу супроводжувати, а землю рідну захищати!
— То ми її і захищаємо, — процідив Самійло. — От лише потужної кінноти у нас нема, а без кавалерії не було б перемог під Жовтими Водами. І Корсунем. І Пилявцями. Але звідки тобі знати, коли ти коника задарма отримав і в жодній битві не бився?
— А що, з ворожою кров'ю на руках легше своїх катувати?
Самійло розсміявся, аби приховати, як його ятрили ці дошкульні закиди.
— Як не заплатимо татарам, то їх перекуплять ляхи, — пояснив отаман із кривою посмішкою. — Коли знайдеш двадцять тисяч вершників, які воюватимуть задарма, одразу повертайся. До пана гетьмана особисто. А тепер геть до табору!
Юнак навіть не кліпнув.
— Що це за держава така, — просичав він. — Коли за неї власних краян в ясир віддають? За що кров проливати, га?
— Я кров проливаю, аби до нового реєстру записали! — крикнув Самійло, не втримавшись. — Аби жодних податків і повинностей для мене та моєї родини! Аби жупан кармазиновий з галунами і позолотою! Аби пояс шовковий, келеп посріблений і капшук набитий! Ось за що я кров проливаю!
Від зневаги у погляді молодого козака отаман осікся і спаленів.
— Он воно як, — Мамай перевів погляд на інших. — Ви так само? За ім'я в реєстрі ладні мати рідну продати?
— Ще слово, хлопче, і кісток не збереш, — Самійло відчув, як лють нуртує усередині. — Ми — солдати. Ми виконуємо накази, а не патякаємо! Чи ти вважаєш, ніби комусь із нас подобається спостерігати, як нехристь собі вкраїнців забирає?