Курінь мовчав. Дивилися хто куди, аби не зіткнутися з поглядом юного побратима.
— Пропустіть, — глухо мовив Мамай. — Я сам уб'ю тих бусурман, коли у вас яєць немає. Не козаки, а кізяки!
Удар зламав йому щелепу. Юнак полетів у бруд, але притьмом підвівся. Сплюнув кров'ю на жовті чоботи Самійла. Розсміявся.
— Що, вб'єте мене? Не думав я, що від братів-запорожців смерть прийму.
— Давно тебе розуму навчити треба.
Отаман спішився. Мамай загарчав, ударив, але Самійло навіть не похитнувся — з таким само успіхом юнак міг лупцювати скелю. Отаман дозволив ударити себе кілька разів, аби лють виповнила його до межі, застелила очі, придушила співчуття... І відповів.
Кісточки розміром із волоські горіхи молотили, вибивали дух із легень, вправно лупили по нирках, безжально трощили зуби та кістки. Аніж визнати правду, Самійло був ладен забити того, хто наважився промовити її в очі.
Він отямився, коли його відтягнули від скривавленого тіла у закаляній одежині. Мамай безрушно лежав горічерева у бруді — латана свитка подерта на клоччя, лице розбите до невпізнаваності, на шкірі жодного живого місця.
— Годі з нього, годі!
— По конях, — хрипко наказав отаман.
— Не можна його так лишати...
— По конях! Хутко, — гарикнув Самійло, і ніхто не смів заперечити. — Лайно мале оклигає і повернеться до табору. Буде йому наука!
Десятеро козаків, згорбившись у сідлах, поспішили навздогін колоні невільників.
Мамай завмер. Хрипко, нечасто дихав. З рота і вух цебеніла темна кров. Коли великий пугач, який спостерігав за бійкою з дерева, злетів долі та обернувся людиною, хлопець навіть повіки не розклепив — очі йому перетворилися на величезні розпухлі синці.
— Хочеш жити, хлопче? — промовив я на вухо. — Хочеш?
Він закашлявся, виштовхнув із рота густу криваву слину і кілька зубів. Завдяки впертості тримався на межі життя та смерті. Заледве кивнув.
Я припідняв долонею колючу потилицю і влив еліксир, який завжди носив із собою, між розквашених губ. Вклав ножа до розкритої долоні, прошепотів формулу, стиснув подерті пальці навколо руків'я. Різким рухом загнав клинок між ребер до серця.
Якби на тій дорозі хтось з'явився, мене прийняли б за вбивцю. Я перетягнув юначе тіло під дерево, змив кров і бруд, перев'язав рани. Зловив коня, що чекав неподалік, розсідлав, пустив на випас біля моєї кобили. Надвечір розпалив вогнище.
Мамай не ворушився. Попри близькість полум'я, його тіло поволі втрачало тепло. Серце, з якого стриміло руків'я ножа, не билося, тріснуті ребра завмерли. Невже хитрість із формулою не спрацювала?
Цей хлопчина був єдиною гідною знахідкою! Така благородна відвага могла жити лише в юному серці, яке в гонитві за ідеалом не згодне на жодну поступку навіть перед обличчям смертельної небезпеки... Я вирішив, що дочекаюся ранку, а потім влаштую поховання. Такий козак заслуговує на останнє вшанування.
Прокинувся я від того, що Мамай сів і ошелешено витріщився на вуглини крізь розчепірені пальці. Рани зцілилися, кістки зрослися, шкіра скинула мертвотну блідість, а синці, набряки та інші сліди побоїв зникли — на вигляд він був точнісінько, як до бійки.
— Підписав, — мовив юнак стиха. — Я підписав.
Ґаад прийняв його!
— Підписав... — повторив козак.
Мій ніж лежав на землі поруч із багаттям. Там, де Мамаєву шкіру штрикнув клинок, проліг тонкий шрам.
Довжелезна незрима струна з ледь чутним лоскотом оплутала мої нутрощі, пронизала кожен шмат плоті, кожну краплю крові, кожну нитку жил, поєднала незчисленні намистини одним зачарованим разком, забарвила невидимим людському оку кольором, простягнулася від мого тіла крізь неосяжні кордони до іншого світу...
Легке, дивне відчуття — схоже на щастя прокинутися дитиною сонячним ранком без жодних турбот, коли попереду чекає довгий цікавий день.
Ґаад виконав свою частину угоди. Я став безсмертним.
— У самого дідька був!
Мамай перехрестився, а потім налякано замружився. Певно, чекав, що йому за те рука відсохне чи блискавка вдарить. Але кара божа не поспішала, тож він обережно розплющив очі, глянув на нічне небо і поволі перехрестився ще двічі.
— Вип'ємо? — запропонув я хлопцеві, не в силах стримати щасливу усмішку.
Він зробив довгий ковток пекельного перцевого самогону, навіть не скривившись.
— Ти теж підписав? — спитав Мамай, геть не здивований компанії незнайомця.
— Еге ж, — кивнув я і забрав флягу. — Тільки іншу. Нехай це лишиться нашим секретом.