Він обережно помацав обличчя. Дотиками язика перевірив, чи всі зуби на місці.
— Ти мене врятував, — юнак покрутив головою, вгледів дорогу і свого коня. — А міг би прирізати. Дякую, брате во Христі!
Я вирішив не тривожити його звісткою про своє магометанське віросповідання, тим паче, що давно позабув, коли востаннє виконував намаз.
— Той мугир на тобі живого місця не лишив, — мовив я натомість. — Як почуваєшся?
— Наче заново народився, — юнак обмацав груди і потер шрам над серцем. — Це ж треба...
— Ти помер би, якби не угода.
— У козака нема біди, лише пригодонька, — Мамай усміхнувся дивною посмішкою, в якій переплелися журба і радість. — Душу нечистому продав... Зате зможу татар власноруч нищити!
Він розмовляв так невимушено, наче ми були давніми товаришами. Його щирість мені сподобалася, тож я вирішив відповідати тією ж монетою. Зрештою, хлопчина подарував мені безсмертя!
— Не поспішай, — я передав йому флягу. — Доп'ємо спочатку.
— А їсти маєш?
— Солі хіба що трохи є.
— То й не треба. Їсти — не срати, може почекати.
Проголосивши народну мудрість, юнак бадьоро приклався до фляги, крекнув, занюхав зап'ястком. Підкинув до багаття галузок.
— Які сили отримав? — я мало не згоряв від цікавості. — Розповідай!
Мамай почухав потилицю.
— Що там було... Зараз пригадаю... Спочатку попросив, аби ніяка зброя мене не брала, шабля чи куля... Гаспид погодився, але відповів, що має врівноважити таку значну силу слабкістю... Я згадав про срібло, бо ні в кого срібної зброї нема, з такою хіба в казках на нечисть полюють... То це що — виходить, я сам із себе нечисть зробив?
— Ні. Ти — людина. І я теж людина.
Я вивчив напам'ять кожен абзац обох моїх угод — у жодному моя природа не зазнавала змін.
— Добре, бо не хочеться бути нечистю... Потім я сказав, що хочу на звіра могутнього обертатися, аби нікого не боятися. Тихо прийшов, тихо пішов, — Мамай загнув другий палець. — Гаспид знову про рівновагу торочив. Сказав, що на одному місці довго не можна затримуватись, та я однаково не збирався, селянське життя не для мене...
Він пригадував кожну деталь розмови із таким зусиллям, наче мандрівка по той бік відбулася кілька років тому.
— Наостанок він запропонував рани зашіптувати, аби кров спинялася... На те я теж погодився, — Мамай повернув фляжку, так і не зробивши жодного ковтка. — Довжелезний сувій вийшов, ніби там не три, а тридцять три сили описувалось, тож я захотів іще талант скарби в землі бачити і здатність під водою дихати, але Гаспид відмовив — мовляв, більше трьох не можна, бо у всього є межа. ..От і все. Підписався власною кров'ю та й очуняв.
— Ти так розповідаєш, наче угоду не читав, — сказав я розчаровано.
— Не читав.
На мить я втратив дар мови.
— Що значить — не читав? Як? Ти підписав криваву угоду з володарем Потойбіччя, навіть не прочитавши її?
— Так.
Я скочив на ноги. Фляга мало не шубовснула до вогнища.
— Але чому?!
Мамай відповів здивованим поглядом.
— Бо я не вмію читати.
Так... У ті часи грамотність була привілеєм.
— Як же тоді ти підписався? — спитав я, вражений такою божевільно хороброю недбалістю.
— Хрестик намалював, — він знизав плечима. — У нашому селі всі так підписувалися.
Я зареготав, і не міг спинитися. Сміявся до сліз, а безстрашний Мамай сміявся разом зі мною.
На світанку я свідчив його перше перетворення. З небес спостерігав, як він наздогнав невільників, як безжально загриз татар насмерть, як полював за мурзою на ймення Бахадир, що намагався втекти на своєму аргамаку. Бачив, як захват козаків змінився переляком, коли химерний вовк обернувся на Мамая, як хрестилися полонені, як у їхніх очах ворожість перемішується з гиддю. Я втішав його, коли ми знову лишилися на самоті... Тоді Мамай уперше замислився, на кого він перетворився.
Втративши мету, яка вела мене від дитячих років, я мусив знайти іншу — і без довгих роздумів приєднався до нового знайомця, наївного і нерозважливого, зате щирого і чесного. Зрештою, його підпис подарував мені безкінечність... Було б справедливо віддячити бодай трохи, чи не так?
— Що за прізвисько таке: Мамай?
— Я — Мамай, мене не займай. Як хоч назови — на все позволяю, аби тілько не крамарем, бо за те полаю.
— Тобто тлумачення ти не знаєш.
— А ти все на світі мусиш знати? Скабка в сраці.
— Слідкуй за язиком, хлопче! Я тобі в батьки годжуся.
— Радше в діди.
— Давно тебе не лупцювали?
— До прочуханів мені не звикати. А тобі треба прізвисько, коли на Січ їдеш. Чи вже маєш якесь?