— Вбити мене було б непросто.
— Ха-ха! Ми обоє дійшли мети, еге ж? Певен, що батько пишається нами.
— Судячи з твого обличчя, тобі пощастило знайти безсмертя швидше.
— Хіба це важливо, брате? Старості більше не існує. Нескінченність належить нам. Я радий тебе бачити!
— Навзаєм, брате. Я давно втратив сподівання, що ми колись зустрінемося.
— Проте доля звела нас разом! Що це, як не знак від усесвіту? Охоче послухаю про твої пригоди! Твоє вбрання — ти прибув із гетьманату?
— Саме так. А ти, дивлюся, людина зайнята: війна, підлеглі, накази...
— Готуємось до облоги Москви. Підлеглі — суцільні інтригани та брехуни, але тепер, коли ти тут, я матиму людину, якій можна довіряти. Я вже й забув, що таке можливо!
— Пропонуєш стати радником уславленого кагана?
— Ти станеш моєю правою рукою! Разом ми розчавимо немитих московитів, розірвемо гетьманат і повернемося додому на бойових конях! Вирвемо язики всім тим блазням, які жартували над батьком, засмажимо їх і...
— Брате, вони всі мертві, або витрачають останні подихи.
— А й справді. То нехай гниють у могилах! Але їхні нащадки разом із усім світом схиляться перед нами.
— Така твоя нова мрія, Темуджине?
— Лише вона гідна безсмертя!
— Про це можна посперечатися. Втім, я маю завершити кілька справ.
— Дам тобі найкращих охоронців, які безпечно проведуть до кордонів. Але не зволікай! Повертайся чимшвидше, бо разом... Разом, брате, ми станемо непереможними. Перед нами ніхто не встоїть!
За десятиліття розлуки його нестерпні сторони — владність, жорстокість, зневага до чужої думки — пустили глибокі корені, пролягли різкими зморшками довкола рота й очей, закрижаніли в темному погляді. Я мав люб'язну розмову з немилосердним завойовником, який за одну лише годину віддав чотири накази про страти. Інша людина не втрималася б на чолі Орди, а мої руки теж плямувала чужа кров, та між нами пролягла світоглядна прірва, чиї далекі береги поєднував лише хиткий місток рідної крові.
На кордоні я позбувся смарагдових вершників і поїхав далі на самоті. Я встиг прикипіти до українських земель як до рідних, а мій єдиний друг присвятив життя їхньому захисту.
Мамай... Я любив його, як брата! Чи навіть більше... Картав себе за те, що не зміг зцілити його, і відчував обов'язок продовжувати його справу. Задум був простий: сповістити про небезпеку Мамаєвих джур, повернутися до брата, прийняти запрошення, після чого всіляко відволікати його увагу від молодої держави.
Та мене чекали лихі новини.
— Як ви посміли?!
— Заспокойся, Пугачу. Ти сам тільки-но сповістив про намір Орди прийти сюди з війною.
— Ви порушили обіцянку, яку дали Мамаєві перед смертю!
— Мертвим байдуже до наших слів, а живі чекають на смарагдову навалу.
— Всупереч його волі ви прирекли нових людей на прокляття.
— Вони самі зробили цей вибір — як і ми свого часу. Де твої очі, Пугачу? Роззирнися! Ми ледь оговтуємось після війни з поляками. Сейм досі мріє підкорити нахабних бунтівників. Проти Орди нам не встояти... Якщо не мати зброї, що здатна дати відсіч!
— Тож ви оголосили себе єдиною зброєю гетьманату?
— То було особисте прохання гетьмана Тиміша Хмельницького, на яке ми одностайно пристали. Коли ворог на порозі, шаблі не ламають.
— Я знаю, Соколе, що це ти — ти і ніхто інший, стоїш за цією зрадою. Звабив Лисицю, обманув Вовка, забив баки Ведмедеві. Переконав їх, поки мене не було — адже знав, що я цього не дозволю!
— Ніхто не давав тобі права командувати нами, Пугачу. Годі вередувати! Допоможи краще підготувати нових джур. Обіцяю, що...
— Обіцяєш? Ти смієш щось обіцяти?
— Мені гірко, що ти не здатен нас зрозуміти. Може тому, що ми — Мамаєві діти, а ти ніколи не був одним із нас, Пугачу. Ось і зараз ти вперся рогом і молишся на останню волю любасика, бо нічого іншого в житті у тебе не лишилось! Не хочеш допомагати? То не заважай.
— О ні, Соколе! Я змушу кожного з вас пошкодувати за порушене слово. Я знищу вашу кляту угоду — хай чого це коштуватиме!
— Мені гірко чути такі слова, Пугачу. Не Мамай, а саме ти був моїм справжнім учителем. Я до останнього сподівався, що ти зрозумієш...
— Я все зрозумів. Але занадто пізно! Присягаюся, що спиню вашу зраду.
— Не займай нас, старий відьмаче. Погрози — це вже занадто! Ти не маєш жодного права...
— Проклинаю день, коли порадив Мамаєві взяти тебе в джури.
Постріл.
Засліплений гнівом, я опустив погляд на живіт. Ніби грім за блисковкою, прийшов пекучий біль. Як безліч разів до того, я почав промовляти закляття проти кровотечі, та хтось стулив мого рота долонею, закинув голову назад, і шиєю ковзнула гостра сталь. Слова захлинулися струменями крові.