Ведмідь. Вовк. Лисиця. Сокіл. Мамаєві діти, відібрані та навчені з моєю допомогою, віддані товариші, з якими воював пліч-о-пліч і випивав на хуторі Буда, — тепер вони гуртом убивали мене, не знаючи, що я безсмертний.
На якийсь час моя приголомшена свідомість згасла. Переді мною в бруді лежав Мамай, побитий до смерті. Я нахилився, аби допомогти, але натомість упав на нього; коли звів голову, на мене впритул дивилося власне обличчя, спотворене побоями.
Я отямився від удару по грудях. Захрипів несамовито, як може хрипіти людина з перерізаною горлянкою.
— Псякрев!
Новий удар. В ноги холодно.
— Як він досі не здохнув?
Іще удар. Хтось мене роззув.
— Стуліться.
Я лежав у домовині, а Сокіл замашними рухами вбивав кілка мені в серце. Вже й чоботи вкрали, бісові діти.
— На бік його!
Вовк і Ведмідь послухались наказу, а Лисиця подала новий кілок, який під молотком Сокола вразив мою скроню. Почувся огидний хрускіт, і світ померк.
— Яка важезна труна! Вона з золота?
Темне озеро нестями.
— З морти. Витесали на замовлення.
Виє вовк...
Накривають кришкою...
Гарчить ведмідь...
Стуків молотків...
Дзявкотить лисиця...
З тихим шурхотом сиплеться земля...
Регоче сокіл...
А потім запала тиша.
З простреленим животом, розрізаним горлом, кілками в серці й голові я прокляв зрадників і омріяне безсмертя.
***
На обрії здіймалася хмара куряви: під батіжні наспіви невільники прямували до нового життя. За ними назирці мчав молодий козак, безперестанку поганяв змиленого коня. Якби він тільки озирнувся... Якби лише побачив, що коїться за спиною...
Але юнак не оглядався.
Скалічене тіло завмерло посеред дороги. Ударом лапи бурий ведмідь розколов голову. Череп луснув, наче перезрілий кавун, і ведмідь заходився вищати мозок. Сірий вовк пожадливо глидав литки, руда лисиця занурила писок у живіт і ласувала тельбухами. З блідих небес упав сокіл, пробив гострими пазурями груди, взявся дзьобати серце, яке ритмічно пульсувало. Кров перетворювалася на багряний попіл.
Я плив у морі летаргічного сну, колисався на темних хвилях агонії, пірнав у одноманітні глибини марева.
Інколи прокидався. У глухій могилі без повітря, їжі, води і почуттів лежав безрушно, наче колода. Не помирав.
Боровся з малодушністю. Будь-коли міг подумки відмовитися від угоди і скінчити цю тортуру. Не відмовлявся.
Я хотів звільнитися і помститися.
Лють зцілювала мене. Коли повернулася влада над рукою, я намацав кілок у скроні і поволі витягнув, повсякчас непритомніючи від сплесків болю, який неможливо описати словами з відомих мені мов. Потім, так само повільно і так само болісно, дістав кілок із серця. Дерево наскрізь просякло моєю кров'ю. Згаявши накопичені сили, я повернувся до міченого босими ногами багна на поталу голодних пащек.
Поки примарні звірі мордували мої сни, угода поволі відновлювала моє тіло — порізане горло, прострелене черево, дірки в грудях і голові, такі глибокі, що вмістили б палець. Ніхто не виживав після таких поранень... Ніхто, крім мене.
М'язи, нерви, судини — коли повернувся слух, я міг чути звуки їхнього відновлення. Кожне повернене відчуття спалахувало колоною світла у царстві мороку. Рот сушило фантомною спрагою, шлунок крутило голодом. Я мріяв про кусень хліба та глечик джерельної води, але мав лише трісочку, що вдалося сколупнути з кришки труни.
Найскладніше довелося з ураженим мозком. Після тривалого відновлення великий пласт спогадів, імен та інших знань зник, лишивши по собі порожні закамарки і хиткі тіні. Разом із ними зник мій спокійний норов; серце, немов аташдан зороастрійців, палало незгасною люттю. Старий Пугач помер! Натомість прийшов новий, що присягнувся виконати зраджений заповіт Мамая і помститися за вкрадені роки власного життя.
Стільки часу згаяно! Стільки можливостей втрачено! Просто зараз я міг би стояти на чолі братової Смарагдової армії, а натомість гнив у могилі... І все через власне милосердя.
У моїх мріях ненависні джури одне за одним вмирали щоразу болючішим чином. Сокіл завжди гинув останнім, плазуючи у жалюгідних благаннях... Коли я покінчу з четвіркою зрадників, то знайду кожного їхнього джуру і відправлю в засвіти вслід за вчителями!
Рани затягнулися шрамами. Тіло відновилося. Час рушати на волю.
Навпомацки я визначив місце, в якому дошки підігнані найслабше, і встромив туди перший кілок. Другий загнав трохи нижче. Стиснув кулаки.