Удар. У домовині сильно не замахнешся.
Удар. Кришка рипить, але тримається — морений дуб вартий своєї слави.
Удар. Тріщина повзе і ширшає.
Лусь!
В утворену пройму посипалися крихти землі. Поруч упав хробак, і я вмить зжер його. Підживлений, взявся за справу затято, аж почувся гучний тріск; я вперся долонями в кришку і штовхнув її від себе. Вона не піддалася, тож я штовхав, поки не зміг зігнути перед собою ноги. Вперся стопами. Заплющив очі. Вдарив усім тілом.
Полилася сипуча злива. Я наосліп скидав землю по боках, сяк-так трамбував долонями, повторював безліч разів, допоки не зміг сісти. Таке незвичне, забуте відчуття! Зриваючи нігті, подерся нагору, борсався, наче та жабка у жбані молока, ковтав землю замість повітря, кашляв і мотиляв головою, а коли здалося, що ніколи звідти не виберуся, пальці намацали коріння трави.
Повітря обпекло легені. Сонце опалило шкіру. Білий день різонув очі. Ніби новонароджений, я скрутився калачиком, чекав повернення зору і плакав від щастя. Надвечір ослаблені підземним царством почуття пристосувалися до світу горішнього, і я роззирнувся: неподалік шумувало містечко, на пригірку розкинувся гіллястий дуб-велетень — місцина видавалася знайомою та новою водночас.
Одяг мій зітлів і подерся, тож я викинув його. Сяк-так притоптав розриту землю, аби не привернути небажаної уваги, вгледів битий шлях і вирішив прикинутися жертвою грабіжників. Мамай полюбляв цю дурнувату виставу — у його виконанні вона завжди спрацьовувала.
— Усе забрали! Кинули просто в болото, — мій голос рипів, ніби заіржавілий.
— От бузувіри, — цокав язиком чумак, який угледів мене при дорозі і спинив воза. — Куди сіроманці дивляться, коли просто біля Буди таке коїться?
— Буда? — почув я знайому назву.
— Еге ж, — він махнув у сторону хатин. — Вовче місто. Ви, певно, сюди прямували... Звідки будете, шановний? Не з Таврії часом? Маєте кумедну говірку!
За моєї відсутності хутір устиг перетворитися на ціле містечко.
— Нічого не пригадую... Який зараз рік? — перепитав я збентежено. — По голові так лупили, що ім'я матінки рідної забулося...
— Тридцятий нині, шановний.
Це пояснювало і перетворення хутора, і дивне вбрання чумака. Зрадники викреслили з мого життя майже п'ять десятків років!
— А Тиміш досі гетьман? — про всяк випадок перепитив я.
— Тимофій Хмельницький?
Чоловік обдарував мене співчутливим поглядом, після чого запропонував баклагу. Перше питво за пів століття!
— Міцно вам по казану настукали, еге ж? Тиміш років сто як мертвий.
Я мало не вдавився. Виходить, що... Минуло не п'ятдесят.... А всі сто п'ятдесят років!
Добросердий чумак привіз мене до себе, зігрів повні ночви, подарував старі вдяганки, нагодував і вклав спати. Я подякував за його милосердя, але заснути не міг, нажаханий світом, до якого потрапив.
Вулицями міста вешталося безліч проклятих! Звалися вони вовчими лицарями, за цехову відзнаку носили череси з трьома клямрами, і були такими численними, що поділялися на сім куренів. Деякі несли прокляття з покоління до покоління і пишалися цим, наче видатною заслугою...
Усупереч Мамаєвій волі зрадники не тільки навчили нових джур — вони заснували цілий Орден проклятих! За півтора століття, що я згаяв у міцній домовині, криваву угоду підписали тисячі нещасних. їхні могили розкинулися дубами по всьому гетьманату. їхніми героями були Вовк, Сокіл, Ведмідь і Лисиця. їхні перекази твердили, ніби Пугач, п'ятий джура Мамая, був пияком, чия дурнувата загибель застерігала від хмільного обертання на вовка — і всі свято вірили в цю гидку брехню!
Ніхто не знав правди про єдиного справжнього друга Мамая та першовідкривача дороги до кривавої угоди. Безсумнівно, то був Соколів задум: тільки він міг так вигадливо змішати мене з багном! Байкам про героїчну смерть четвірки під час оборони від смарагдової навали я не повірив ані на йоту.
Характерники, сіроманці, ґалдовники, химородники... Ох, друже Мамаю! Нині на твоїй могилі щороку вітають нових проклятих, відчайдушних юнаків і юнок, — як добре, що ти не свідчиш цього жахіття!
Джури Сокола — хто ще, як не вони? — винайшли чари для розмов через могили характерників. Поховальні дуби перетворилися на листувальні стовпи. І нікого не бентежило таке блюзнірство!
Світ збожеволів, і я мусив це спинити.
Заради обіцянки Мамаєві.
Заради порятунку нових поколінь.
Заради помсти ницим зрадникам...
Сірий Орден мав бути знищений.