Та що може вдіяти один заложний мрець проти кількох сотень досвідчених воїнів?
Першим спав на думку брат. Смарагдова імперія встояла і виросла, хоча не спромоглася завоювати гетьманат. Отже, треба прикликати Темуджина на допомогу. Спільно захопити країну. Знищити кожного проклятого — як він вирізав усіх чаклунів на власних землях!
Та чи був нинішний Темуджин моїм братом? Забагато часу минуло від останньої зустрічі. Може, він вважає мене зрадником... Після довгих сумнівів я відкинув думку про Смарагдову Орду — їхня навала призведе лише до нової хвилі шаленців, охочих рушити по той бік.
Потойбіччя! Ось куди варто податися. Байдуже, де тліють кістки Сокола — я виконаю обіцянку, що дав йому понад сто років тому.
Але у відповідь на моє прохання Ґаад розсміявся. Сказав, що я вільний розірвати власну угоду коли заманеться, проте до чужих мені зась. Мабуть, йому подобалися безперервні відвідини спраглих до могуті... Я наполягав на своєму, допоки князівський терпець не урвався. Розгніваний Ґаад витурив мене, заборонивши з'являтися під його очі.
Отже, я мав знищити Орден самотужки.
Звучало нездійсненно, особливо з огляду на дві спроби тутешніх можновладців, які на позір мали значно більше можливостей — і попри це зазнали краху. Причина проста: вони перли напролом, коли мій досвід підказував, що діяти варто хитрістю. Немолода, велика організація не може уникнути слабин, а будь-що можна знищити зсередини за допомогою принципу, який працює віддавна: divide et impera. За моєї відсутності люди зробили черговий оберт — перевдягнулися, реформували мову, вигадали безліч дивних цікавинок, забули деякі звички і завели нові — проте лишилися тими самими людьми.
Нове життя потребувало нового імені. Рахмани — легендарні мудреці далекого краю, що живуть молитвами, харчуються манною небесною, а про християнське свято Великдень дізнаються, коли річка приносить їм шкаралупи крашанок. Так я став Рахманом: це ім'я пасувало підступно закатованому праведнику, для якого їжа і час не мали значення.
Вивчивши новий світ, я обережно пішов між характерників, переважно з куреню вартових. Пригощав їх у придорожних корчмах, нипав містами та селами — поволі збирав відомості. Змінював вигляд і говірки, постійно перелітав зі сходу на захід і з півночі на південь, ховався, аби не втрапити в око контррозвідці. Характерники нагадували товаришів, чиї тіла обернулися на порох у могилах поблизу Хортиці, — як козаки півтори сотні років тому, так і сіроманці нині жалілися на маленьку платню, кепське спорядження, прикрі умови служби. Обурювалися тим, що ветерани війська Січового за тридцять років здобували право вийти на заслужений спочинок і могли працювати на власній землі, відкрити шинок або іншу справу, а характерники мусили служити до скону.
Я швидко натрапив на ахіллесову п'яту Сірого Ордену, що звалася прокляттям місячного ярма. Звір, який оселявся в кожному вовкулаці, не дозволяв засиджуватися на місці, а що старшими були мої співрозмовники, то дужче вони нарікали на загублену можливість жити із сім'ями, допомагати дружинам, ростити дітей... В юності, коли ставиш підпис, про таке не думаєш, говорили всі сумовито.
Така очевидна слабина! І чому досі ніхто не скористався нею?
Мій вибір спинився на характерникові на ймення Роман Вдовиченко. Він виділявся з-поміж інших химерною зовнішністю: сніжне волосся, молочна шкіра, червонясті очі... Коли Роман заходив до корчми, всі погляди враз прикипали до нього — навіть якщо та корчма стояла в Буді наприкінці серпня.
Легко вкравши черес із трьома клямрами, я прикинувся старим характерником. Упродовж року ми заговорили якось у шинку; зустрілися випадково на дорозі; перетнулися на Сорочинському ярмарку... Помалу заприязнилися, кілька разів випили. Розпашілий від горілчаної щирості Роман згадав про синів, які постійно переїздили разом із матір'ю, яка також служила в Ордені, і зізнався, що хотів би розірвати криваву угоду.
— А коли я скажу, що така можливість існує? — посіяв я перше зерно.
Від несподіванки він протверезів.
— Кепські у тебе жарти, старий. Навіть дітям відомо, що з вовчої стежки не сходять.
Я усміхнувся.
— Просто їм вигідно, аби ви так думали.
— Кому?
— Осавулам. Кому ж іще?
Роман дивився на мене з недовірою.
— Нащо їм таке робити?
— Аби ти, я та всі інші сіромахи не змогли покинути службу. Якби розірвати угоду міг будь-хто, будь-де, будь-коли... Це ж призведе до смерті Сірого Ордену! Сам поміркуй.
— Я міркую, що якби такий шлях існував, то ми б давно про нього почули, брате. Шила в мішку не втаїш.