— Подібно до інших владик, Рада сімох ревно береже такі відомості для себе. Коли осавула вирішує піти на спокій, то розігрує власну смерть, а сам рушає до Ґаада і стирає підпис із сувою. Після цього їде за кордон, де помалу доживає віку, тринькаючи накопичені грошенята.
— Не вірю, — насупився характерник. — Осавули так не чинять.
Я стенув плечима і більше цю тему не зачіпав. Насінина мала прорости.
Наступного разу Вдовиченко знайшов мене першим.
— Дещо рознюхав про тебе, брате Рахмане. Виявляється, що нема в жодному курені такого брата! Хто ти? Чому я не маю просто зараз піти до контррозвідки і здати тебе, липовий сіроманцю? Відповідай!
Він прийшов до мене, а не до контррозвідки, бо сумнівався. Зерно зростало.
— Дозволь дещо показати, — відповів я. — Але про побачене навіть дружині не кажи.
На очах ошелешеного характерника я перетворився на пугача, злетів, пугукнув у нього над головою, перекинувся на людину і сіяв далі: про старі часи, про Потойбіччя, про власні угоди, про дружбу з Мамаєм... Поля брехні найкраще зростають на землях правди.
Я розповів про підступних джур, які знали шлях розірвання кривавої угоди, але вирішили його втаємничити всупереч передсмертній волі Мамая; розповів, як мене вбили за небажання приховувати правду, показав шрами; розповів, як повернувся до світу живих і заплакав від кривди, що сталася за цей час...
А Рада сімох досі плекала кривавий секрет.
— Якщо ти не шаленець, — Романові губи ледь тремтіли.
— То просто зараз ми рушимо до Мамаєвого дуба, і ти покажеш свою могилу.
Так ми й учинили. Відкопали дошки, знайшли два гнилі кілки.
— Ось мої докази.
Могила насправді виявилася не такою глибокою, як здавалося зсередини.
— Ти був... Ти справді знав його?
Не знаю, чи повірив Роман насправді, чи просто відчайдушно хотів повірити. Зрештою, надія — останній притулок.
— Мамай ніколи не грав на лірі, бандурі чи кобзі. У нього навіть музичного слуху не було. Щоразу, коли він співав, усім хотілося тікати світ за очі, — я всміхнувся, розглядаючи поховальний дуб старого друга. — Бозна, якому розумнику стукнуло в голову намалювати його з бандурою.
Засіяні зерна мали прорости. Я суворо попередив Романа, що мусимо зберігати пильність і зустрічатися обачно, аби не привернути увагу призначенців. Годував його оповідками про славетне минуле і сумливе сучасне, про сотні інших сіроманців, які прагнуть звільнитися від прокляття і повернутися до простого життя.
— Звідки така певність, що осавули досі зберігають той секрет? — питав Вдовиченко.
— Пугачі далеко чують, пугачів ніхто не помічає... Навіть осавули на своїх таємничих зборах.
— То чому просто не викрасти секрет?
— З чужої голови? Я не володію такими чарами, брате. Чи ти вважаєш, ніби вони зберігають його десь записаним?
— Я вважаю, що після стількох років обману вони не зізнаються.
— Коли їх спитає цілий Орден? Подивимось.
Я підбадьорював його новими вигадками і літав між паланками, розповсюджуючи казочку про велику таїну Ради сімох. Мене турбувала Вдовиченкова дружина, яка могла все зіпсувати — чоловіки часто радяться зі своїми жінками і прислухаються до них — але, на мій приємний подив, вона не стала завадою, а, навпаки, підтримала свого обранця.
Жнива прийшли наприкінці серпня. На чергових зборах Сірого Ордену в Буді мали відбутися вибори нового осавули вартових, але все пішло не за регламентом. Під дубом Мамая стояли шестеро і намагалися перекрикнути натовп, що наполегливо запитував, куди подівся старий осавула. Шарварок стояв страшний, аж тут вийшов Роман, пальнув у небо з піштоля — і всі замовкли почасти від пострілу, почасти від химерного вигляду стрільця.
— Ми щодня ризикуємо життями за нашу державу. Ми вимагаємо гідності!
Такий вступ підтримали злагодженим ревінням. Роман заговорив про платню, про вольності, про всі ті дурнуваті вимоги, які ми з ним вигадували.
— А для кожного, хто відслужив двадцять років, вимагаємо права розірвати криваву угоду і зняти клямри вовчого лицаря!
Запала тиша.
— Що ти верзеш? — гукнув осавула широкоплечий, як Ведмідь. — Сувій підписується раз і назавжди! Не ми вигадали цей закон...
— Але навчилися обходити його! Годі брехати, — Вдовиченко озирнувся на характерників, що дивилися на нього. — Осавули можуть не тільки змінювати своє прізвисько, а й сходити з вовчої стежки, коли забажають!
Його підтримало таке ревисько, аж на дубі Мамая затремтіло листя.
— Що за бздури?! — Запитання осавули потонуло в ґвалті.
Орден репетував, лаявся і сперечався. Я стояв осторонь, спостерігаючи за бурею.