Ось така моя історія.
Ви, панове — останні друзки проклятого Ордену, який ніколи не мав існувати. Така правда. Хочете — вірте, хочете — ні.
За вікном уже світанок... Я споглядав чимало світанків із цієї вежі. Дивився на місто, що повстало з одного хутора. Дивився на пригірок із тілом мого єдиного друга. Дивився на пройдений шлях.
Батько помилявся. Він мав заповідати не пошуки безсмертя, а продовження роду... І тоді жив би у нових нащадках.
Не було б безлічі життів, загублених моїм братом. Не було б поколінь, проклятих Мамаєвою угодою. Хто б міг подумати, що смерть однієї коханої жінки призведе до стількох трагедій?
Спочатку я жив пошуком. Затим я жив помстою. Для чого жити тепер? Я не знаю. Пихато вважав себе мудрецем... А насправді не знаю нічого.
Я все думав про зустріч з братом — але ви випередили мене. На відзначеному цілунком моє око бачить яскраві крихточки червоного пилу. Я впізнаю рідну кров, і тішуся загибелі жорсткого честолюбця Мехмеда. Люди не створені для безсмертя!
Совість моя нечиста, проте зараз на серці навдивовижу легко... Вперше, відколи помер мій єдиний друг.
Чуєте кроки? Здається, у нас гість.
***
Програш. Вихор. Запаморочення.
Навколо виростали стіни: товстелезні, непробивні, глибоко вкорінені в кам'яну шерехату підлогу, тягнулися верхівками до молочного неба, з ледь чутним стукотом сходилися без жодної шпарини, перероджуючи Лабіринт наново.
Він озирнувся: як завжди, стіна. Гігантська, гладесенька, непорушна. Кожна спроба починалася з глухого кута. Він не плакав і не лютився, навіть розчарування не відчував — почуття давно згоріли, а їхні вуглини ледь жевріли під попелом всеохопної байдужості.
Отже, нова спроба.
Лабіринт блищав непорочною чистотою. Від суцільної білизни кололо в очах. Він рушив уперед, розбиваючи тишу кроками.
Поворот, роздоріжжя, праворуч, ліворуч, прямо... Невдовзі шлях заступить чорна брама з вовчим черепом посередині. ЇЇ розміри пригнічують: самі лише ікла на черепі завдовжки з дорослу людину. Жоден таран не проб'є цієї монументальної брами, жодна гармата не знищить її.
Аби пройти далі, треба правильно відгадати. Якщо пощастить сім разів поспіль, то за останньою брамою чекатиме вихід із Лабіринту.
Вихід!
Єдина мрія. Єдина мета. Єдиний сенс.
Недосяжний вихід.
Двадцять дві унікальні брами, семеро з них утворювали довільну послідовність, яка змінювалася щоразу після вихору переродження... В усьому світі не збереться стільки вдачі, аби відгадати сім брам поспіль. Лабіринт — нескінченна пастка.
Але він однаково пробував. І пробував.
Пробував.
І пробував.
При його наближенні порожні очниці черепа загоряються багряним сяйвом. Перша брама легка, з нею ніколи не помиляєшся, ніби Лабіринт підігрує, вдає твого спільника, підтасовує — прагне, аби ти збадьорився і йшов сміливіше... Щоби невдовзі глузливо розлетітися на друзки і закинути тебе на початок.
Вовчий череп тремтить, ніби в лихоманці. Стукотять ікла на пожовклих щелепах.
— Дурень.
Стіни Лабіринту трясе від оглушливого реготу. Брама летить клоччям розірваної карти, блазень танцює, його гостроносі пантофлі і ковпак оглушливо дзеленчать бубонцями.
...Хоч як намагався пригадати батьків — нічого не виходило. Ніби він завжди жив у великому холодному будинку з іншими дітлахами, якими опікувався Кнур. Шепотіли, ніби Кнур отримував від міста кілька дукачів щомісячно на утримання дітей, проте в сиротинці вільною була хіба ночівля на підлозі: харч треба заслужити, а вдяганки кожен шукав собі сам.
— Цікаво, де зараз моя мама? — міркував уголос Савка.
Омелько зиркнув на нього похмуро і заходився обривати малину.
— Збирай, поки господарів нема.
У Кнура працювали всі: малеча крала їжу і всілякі дрібнички, старші — гаманці та коштовності. Найстарших вихованців відпускали на вільні жнива, де вони збивалися в банди, що кастетами і ножами ділили між собою столичні вулиці. Кнур користувався великою повагою серед містян, бо ніхто не хотів ображати благодійника, який менше ніж за добу міг скликати армію головорізів.
— Смачна малинка, — Савка набивав рота більше, ніж кидав у цеберко. — Ти чого не їси?
— М'яса хочу, — буркнув Омелько.
— А я хотів би дізнатися, де моя мама, — завів своєї Савка.
— А я хотів би ніколи не народжуватися.
Так вони і потоваришували — веселий патякало та похмурий мовчун. Удвох обносили городи по всьому правому берегу Дніпра, вихором пролітали столичними базарами і крамничками, кошмарили вуличних торгівок і сонних рибалок. Вправні, стрімкі, в'юнкі, вони знали кожен лаз у кожному паркані. Кнур, задоволений їхніми успіхами, вирішив застосувати таланти хлопців там, де вони могли сягнути справжніх висот.