Готувався до зустрічі з Кнуром, проте там був інший — багряноокий, глузливий, у дорогому костюмі, який щоразу змінював колір, коли кліпаєш очима. Господар курив брунатну цигарку в довгому кістяному мундштуці, недбало скидаючи попіл на дубовий паркет. Струмені ароматного диму виривалися з ніздрів, розліталися змійками під стелею розкішного кабінету, гадючилися між антикварними меблями, пірнали до порцелянових ваз минулих епох, обіймали античні статуї з блакитнуватого мармуру, ховалися у шпарини позолочених скриньок. Кнур не мав і десятої частки такого багатства!
Раптом він збагнув, що замазурив коштовний килим брудними ногами. Кнур за такий недогляд лупив нещадно.
— Старі звички помирають неохоче. Чи не так, Савко Деригоро?
Ґаад знав про джуру все, та це не завадило йому засипати юнака запитаннями. За порадою вчителя Савка відповідав чесно.
Потім з'явився згорток — Ґаад кинув його на підлогу, і древній сувій закрутився сам собою. Перед Савковими очима промайнули підписи перших характерників, їхніх джур, їхніх наступників, покоління за поколінням, десятки, сотні, тисячі підписів, спочатку кирилицею, потім латинкою, розпливчасті й червонисті, вони текли строкатою рікою пожовклого паперу, аж той зупинився — і Савка намацав під рукою ножа, яким нещодавно завдав удару собі в серце. Порожнє місце всотало кривенький підпис із порізаного пальця.
Бандита з нього не вийшло — буде характерником.
Під Ґаадів регіт сувій зникнув.
— Хочеш наостанок зіграти? — спалахнули багряні очі.
— Чом би й ні, — зухвало відповів Савка.
Коли вже пірнув по той бік і
запізнався з самим дідьком боятися вже нема чого...
Вітер.
Безперестанку б'є в обличчя, шарпає за одяг, ріже очі, виточує сльозу за сльозою. Обличчя німіє; доводиться нахилятися вперед і прикриватися зігнутим ліктем. Стіни, цього разу ніби цегляні, а насправді такі само гладенькі, як завжди, не захищають. Хай куди зверне, хай куди піде — вітер завжди битиме просто в лоба.
Що швидше йдеш, то дужчають зустрічні пориви. Якщо зірватися на біг, то шквал ударить так, що перекинешся. Доводиться повзти черепашим кроком, зрідка підводячи голову, аби хапком окинути поглядом шлях.
Він пройшов другу браму. Буває.
Третя і, коли дуже сильно пощастить, четверта — ось де справжнє сито, з якого він завжди летить на початок, а Лабіринт перероджується. За всі ті незліченні спроби до останньої брами він доходив один раз, і досі не пробачив собі змарнованого шансу, хоча усвідомлював власну невинність: усе залежало від щасливого випадку.
Вітер стихає, коли він підходить до брами. Блукати Лабіринтом у пошуках іншого виходу марно. Є тільки брама. Кістяні очниці зустрічають багряними кулями пломеню.
Бозна-скільки разів він зривався, лупив руками і ногами, розбивав голову, благав, молився, каявся у всіх гріхах і брудних помислах, усіляко принижувався та обіцяв будь-що за звільнення...
Лабіринту байдуже. Він може нікуди не йти, нічого не вгадувати. Лабіринт не вимагає і не підганяє. Часу тут не існує, смерті також, позаду і попереду — нескінченність.
Він вирішує спробувати удачу.
— Колесо фортуни.
Зі скреготом, від якого закладає вуха, брама розривається поділеною навпіл картою. За нею крутиться велетенський, ніби сонце, диск, різьблений таємничими символами, що спалахують золотом.
... Лагідно сяє сонечко.
За минулі роки столиця змінилася, проте лишалася його рідним містом. Савка з насолодою пірнув у забутий гамір запилюжених вуличок, сповнених людей, що вічно кудись поспішають, у стукіт копит і торохкотіння екіпажів по бруківці, у крики газетярів і чистильників взуття... Він залишив місто безпритульним злодюжкою, який хотів дати драла від бевзя-характерника за першої-ліпшої нагоди, а повернувся молодим сіроманцем, який соромився свого минулого. Його нові знайомці крокували поруч у чорних кунтушах, череси виблискували новими клямрами, і люди поштиво розступалися перед їхньою ватагою — не як перед озброєними злочинцями, а як перед вовчими лицарями. Чудове відчуття!
На рідних вулицях хотілося мріяти про майбутнє, про величні подвиги і звання осавули — наймолодшого осавули в історії Сірого Ордену. На пальці ваговито поблискував золотий перстень, той самий, що він колись мріяв викрасти, а натомість придбав (з поштивим поклоном від того самого охоронця на додачу).
— Як же тут гноєм штиняє, — скривився Гнат гидливо. — А ще столиця!