— У Львові такого смороду не зустрінеш, — поважно кивнув Ярема.
— Ясновельможний пане, ви з тим Львовом вже заручилися, чи поки не наважилися освідчитися? — поцікавився Савка, роздратований шпильками галицької зарозумілості.
Северин реготнув, а Пилип укотре натягнув маску до перенісся. Міцний горішок! Таких розвеселити важче, ніж скинути місячне ярмо.
За рогом кілька вбогих просили милостиню. Савка було відвів очі, коли помітив однорукого юнака — обличчя його обрезкло, під очима спухли пияцькі синці, але похмурий погляд з-під лоба лишився той самий.
Омелько підняв щербату глиняну кружку, труснув, прохрипів:
— Пане характернику, киньте шеляг нещасному каліці...
Пальці несвідомо сягнули кишені, схопили пригорщу монет, кинули щедро, ніби відкуп за прихильність долі. Від такої милостині Омелько всміхнувся, обличчя враз помолодшало, і Савка пішов геть, допоки колишній друг не встиг упізнати його.
— Що сталося, Павичу? Привида вгледів?
Перед очима гойдався порожній засуканий рукав брудної сорочки.
— Так, — криво посміхнувся Савка. — Привида минулого.
Усі молоді жебраки працювали з дозволу Кнура
інакше до ранку нахаба не доживав...
Темрява.
Під ногами хрускає пісок, його звук — єдиний доказ руху. В густому мороці вільний простір і стіни не різняться; треба йти навпомацки, довго і марудно шукати дорогу на перехрестях, лаятися у глухих кутах, повертатися, аби навмання спробувати інший незримий шлях.
Він ненавидить темряву. Лабіринт карає нею за вгадані брами, висмоктує сили, водить колами... Омелько, вчитель, Северин, Гнат, Ярема, Пилип приходять з-за спини.
— Жалюгідне посміховисько.
— Навіщо ти прагнеш вийти? Тут тобі й місце!
— Твоєю характерницькою грамотою можна тільки підтертися.
— Нарешті ми здихалися тебе!
— Лабіринт? Ти навіть здохнути не можеш, як годиться.
— Не варто було тобі народжуватися.
Він мовчки відмахується від химер, які розчиняються в мороці.
Пісок, єдиний справжній супутник, тихо шарудить. Та чи справжній? Якщо набити до рота, пісок розтане, без вологи чи сухості, без холоду чи тепла, без смаку — ніби пригорщу повітря ковтнув. У Лабіринті немає їжі чи води, рівнояк немає потреби їх споживати. Тут можна тільки спати. І йти.
Йти.
Йти.
Допоки посеред смоляної пустки не загоряються два багряні дороговкази. Тут, перед четвертою брамою, починається справжня гра. Одна відгадка — випадковість, дві — збіг, третя — рубіж, який відділяє біганину по колу від шляху на волю.
Кожна розкрита брама заповнює незриму колоду, лине до неї новою силою. Що більше відгадок, то потужніша колода; з нею можна творити справжні дива. Звідки йому це відомо? Просто відчуття. Подеколи колода спустошувалася у відповідь на якусь подію в справжньому світі, а опісля наповнювалася знову...
Неважливо. Поки він скніє тут — то неважливо. Байдуже до колод, чар і всіх...
Думки обриваються. Блукання темрявою зробили свою справу: він знесилився. Треба поспати, але сон, як на зло, не йде. Від клятого піску всюди свербить! І чому він зникає лише в роті?
Вовчий череп злегка погойдується. Чари, кажете? То нехай будуть чари.
— Маг.
Темряву трощить блакитне відлуння закляття. Брама, розсічена навскіс, осипається черговою картою. Чумний лікар підкидає кинжала, дзьоб його маски пахкає димом, наступної миті кинжал летить у груди нової жертви...
С
П
... Агонія, повільна агонія — вона стала його життям.
Холодні ґрати смерділи залізом, підлога смерділа лайном. Клітку ніхто не прибирав, тож він обрав куток для потреб. Поруч стояли інші клітки в очікуванні нових жертв — таких само наївних недоумків.
Аби лише побратими зрозуміли, що не треба вірити його посланню! Савка був собі огидний. У дурнуватих мріях уявляв, як мужньо терпить допити, а в житті... Він здався одразу, коли його долоню прицвяшили до стовбура дуба.
Варта стирчала нагорі, у хатині, звідки веде один-єдиний шлях до підземної катівні. Його навідували двічі на день: вода з хлібом уранці, вода з хлібом і яблуком увечері. Так Савка стежив за плином часу.
Уже другу повню він провів у цьому місці. Звір опанував його тілом, і коли Савка прийшов до тями, на ньому не лишилося живого місця. Ґрати погнуло зсередини, тіло розривало відлунням нуртуючого болю. Уві сні нашіптувало про кров і смерть...
Та все це не порівняти з тортурами того виродка.
Зачулися кроки; рипнули двері. Про вовка промовка! Савка підхопився, залементував:
— Прошу! Благаю! Не треба!
Ніхто не здатен зберегти власну гідність у цій клітці.