Спогад про той випадок припікав соромом. Ніколи і нікому Катря не розповість про це, але щоночі, кожної довгої ночі, при погляді на доньку вона про це згадуватиме. Кляте безсоння!
Безсоння...
Характерниця, потираючи синці під очима, роздумувала, куди рушити далі. Нинішня криївка, себто садиба Буханевича, була гарним прихистком, але Катря відчувала до цих стін відразу. Далека від сіл і битих доріг хатиночка для переховування сіроманців була придбана за гроші, які приніс Володимиру триклятий «Літопис Сірого Ордену». Хіба не гидь? Лицарка знала, що Буханевич не писав тієї брехні, але вдіяти з собою нічого не могла, і приїздила сюди лишень тому, що гарно облаштованих сховків було обмаль.
Інший прихисток — у Чорткові, в маєтку Ярових. Катря не любила його ще більше: по-перше, то була колиска Якова Проклятого, гетьмана, що знищив Сірий Орден; по-друге, Ядвіґа Ярова вважала себе неперевершеною дитячою вихователькою, відтак постійно лізла з непроханими порадами і настановами, від яких Катря ладна була стіни гризти.
— Я виростила трьох чудових дітей: одного хлопчика і двох дівчат, — заявляла пані Ярова.
— А як щодо того хлопчика, який наказав убити власного діда? — хотілося відказати Катрі, але вона стримувалася — після кривавої інавгурації Ядвіґа відмовилася від старшого сина і досі важко переживала ті події.
Її маєток був чудовим сховком, надійним і зручним. Ситно годують, можна випрати речі і щодня митися у розкішній ванні на лев'ячих лапах! Тільки тут, єдина на всю країну, лишилася діброва характерницьких дубів, що її не дозволили вирубати хортам Святого Юрія... Прекрасне місце, якби тільки не його господарка.
Ще один прихисток розмістився у лісі, вірніше, у схованому в лісі древньому селищі. Ось там було насправді химерно — Катря немов потрапляла до іншого світу — але навдивовижу затишно та спокійно. Попри мовний бар'єр, там її поважали і опікали, ніби княжну. Ту дивну схованку під великим секретом відкрив Северин незадовго до зникнення... Але вона щойно приїхала звідти, і через місячне ярмо повертатися поки зась.
Підозрілий звук. Хтось назовні! Катря підхопила зарядженого піштоля і поглядом перевірила шаблі — на місці, готові до бою. Невже хорти?
Крок. Іще один. Ні, то якийсь самітник... Хорти ніколи не полюють наодинці. Подорожній? Але хто припхається в ці безлюдні краї без коня? Чоловік — або радше хлопчик, якщо судити по ході. Піднявся на ґанок. Наблизився до дверей. Постукав, смикнув. Напевно вирішив, що тут нікого немає. Безхатько в пошуках притулку? Дезертир? Вар'ят?
— Аніруш! Стрілятиму, — прошипіла Катря погрозливо.
— Хто там преться проти ночі?
За дверима почувся тихий плач.
— Іскро.
Цей ледь чутний голос... Не може бути!
— Я повернувся...
Тремтливою рукою вона відімкнула замки і розчахнула двері.
Наче мертвий повстав на порозі — змарнілий, блідий, похитувався у благенькому одязі, що геть не пасував до холодної ночі. Босі ноги огорнуло чорним брудом. У місячному світлі безкровне обличчя здавалося всохлим, наче запечене яблуко. Запалі очі блищали, як у хворого на пропасницю, мокрі від сліз щоки вкривало неохайне кубло шпакуватої бороди. Над зморшкуватим лобом куйовдилося довге брудне волосся. Від прибульця смерділо старим лайном і якимось болотом, проте навіть крізь той сморід пробивався запах, давно знайомий запах, який вона не сплутала б із будь-яким іншим.
Запах не міг брехати.
— Северине?
Не марево. Не злий дух. Я нарешті заснула, подумала Катря, і бачу сон.
Він похитнувся, вхопився за одвірок. Усміхнувся ніяково жовтими зубами.
Від тієї усмішки загата розлетілися. Катря ступила до нього, спересердя дала ляпаса, міцно обійняла. Вчепилася в нього пальцями, відчула тепло його тіла. Невже не сон?
— Вибач, — прошепотів він і стиснув її у слабких обіймах.
Северин. Її Северин!
Вона розплакалася. Без зайвих слів відвела до лазні, обережно всадила на лаву, допомогла роздягнутися, нагріла воду, ретельно відтерла від кірки затверділого бруду. Де ж він був? Прибрала довгі нігті, привела до ладу бороду й вуса, зістригла, вимила і розчесала волосся. Жахнулася, яким охлялим стало його тіло. Закусила губу, коли роздивилася пасма нової сивини. Не виказала смутку ані словом, ані жестом.
До глухого бурмотіння з вибаченнями за свій вигляд додалися слова подяки, аж поки Катря не притулила вказівного пальця до його вуст. Северин усміхнувся, і раптом пригорнув її, вклав на гарячу лаву, поцілував у вуста, у шию, у ключицю, спустився нижче, звільняючи від одягу, і вона, бозна скільки ночей уявляючи собі цю мить, злякалася — а раптом вони забули, як бути разом? а може, він заслабкий для цього? — але ні, він мав усю силу, і вони пам'ятали одне одного та кохалися жадібно, як уперше.