Він роздумує над підказкою. Кілька разів повторює жест, аби правильно розтлумачити його. Впевнено говорить до вовчого черепа:
— Вежа.
Справжність.
За спиною у перших променях світанку помирало місто. Савка хотів роззирнутися, проте не мав часу: дорога кликала до ратуші. Він мав піднятися нагору — там чекала доля. Ніколи раніше Савка не чув такого поклику.
Долаючи поверх за поверхом, він намагався ввібрати в себе кожну мить, кожне відчуття цього сходження, як старатель сумлінно визбирує намиті золоті крихти. В руках він чомусь стискає дивну мотанку.
Останній поверх. Прочинені двері. Знайомий голос.
Савка кліпнув.
Він стоїть у Лабіринті перед останньою брамою. Він зміг дістатися до неї вдруге.
Усередині нього вирує буря: сумніви, страх, шал від короткої зустрічі зі справжнім світом, який лежить на відстані однієї відгадки. Він майже вийшов. Треба лише правильно обрати.
Одну з шістнадцяти.
Одну.
З.
Шістнадцяти.
Гінко стукотить серце. Шкіра проступає потом. Другої поразки він не переживе.
Не переживе.
І Савка каже, допоки не встиг засумніватися:
— Смерть.
Брама розсипається разом із Лабіринтом. Мечі пронизують шибеника, сонце заливає вином із чаш, закохані б'ються проти імператора з імператрицею на жезлах, місяць розсипається монетами.
Постав я в чистоту новітню вбраний, готовий рушити, де світять зорі...
У залі заклякло троє: волохатий безхатько, по якому плакала бритва цирульника, голомозий одноокий велетень з бородою, заплетеною в косу, сивуватий тип із сутінковим поглядом. Усі витягнули руки, наче наставляли невидимі піштолі.
По інший край великого столу, заставленого чародійським інструментом, стояв чоловік. На відміну від трійці, Савка впізнав його за мить.
— Ти! Це ти понівечив мене!
Криве Око кинувся до вікна. Одяг стрімко вкрився брунатним пір'ям, чоботи всохлися до пазуристих лап, розкинуті руки обернулися крилами — і величезний пугач вилетів із вежі.
— Стій, паскудо!
Не роздумуючи, він стрибнув услід.
Учепився обіруч за пташині лапи, підтягнувся, заходився жмутками виривати пір'я. Ненависний мучитель злетів вище, але Савка не помічав — він бив, гриз, мстився за вкрадені роки і втрачений розум, за мільйони невдалих спроб, за розпач і безнадію... Пугач намагався скинути його, викручувався, смикав лапами, дряпав, дзьобав, та нічого не допомагало.
Двоє чоловіків упали на вежу, покотилися по черепиці. Хруснули кістки. На біль Савка не зважав — вихопивши ножа, заходився частувати ворога в груди, в живіт, в шию... Жага помсти виповнювала його силою.
У боротьбі противники зчепились, ковзнули зі стріхи, полетіли до землі, з огидним важким звуком гепнулися на площу: спочатку чаклун, сіроманець верхи. Втративши ножа, Савка вчепився у шию ворога.
— Добре, хлопче, — прохрипів Криве Око. Його череп розколовся навпіл. — Ти переміг.
І раптом тіло чаклуна обернулося багряним порохом.
Під вагою характерника скульптура миттю провалилася, втративши людські обриси. Савка, вкритий червоним пилом, очманіло покрутив головою, чхнув і перевернувся на спину. Ноги не слухалися, шия заніміла, груди вибухали спазмами болю — але сіроманець усміхався.
Він переміг.
Яскравою блакиттю бриніло небо. Справжнє небо. Він лежав на бруківці. Справжній бруківці. Все навколо пахло. Відчувалося. Існувало... Направду існувало.
Лабіринт лишився позаду. Він вибрався!
І помстився.
Хочеться їсти. Хочеться пити. Все тіло болить. Чи то обмочився від щастя, чи то кров тече... Так одразу і не збагнеш. Неподалік чуються крики друзів. Поспішають до нього... Як же змінилися їхні голоси! Як же вони постаріли! Особливо Щезник... Скільки років минуло? Що вони встигли пережити? І куди подівся Варган?
Болить, сильно болить. Треба підлататися, гарненько відпочити, а потім вони сядуть разом — і почнуть гомоніти. Базікати без угаву цілий день і всеньку ніч, теревенити, пити, реготати й бенкетувати на честь того, що неймовірний Савка Деригора на прізвисько Павич здолав клятий Лабіринт і нарешті повернувся!
Щасливий Савка тішився мріям, купався у променях осіннього сонця, слухав його пісню, пісню тріумфу і перемог, пісню славетних легенд і героїчних звитяг, а потім скорився втомі довгого подоланого шляху, заплющив очі і дозволив пісні віднести себе туди, де немає болю та скорбот.