Хочеш позбутися сили Потойбіччя?
Що хорошого дала мені та сила? Вовча стежка згубила маму. Змусила вбити батька. Безліч разів ставила на межу загибелі.
Слова скиглія, а не воїна.
Утратив учителів. Утратив друзів. Утратив дружину. Мало не втратив дочку. Життя нанівець! Кров, біль, страждання — ось і все, що принесла мені сила Потойбіччя.
Ти ніколи не зустрів би цих людей поза вовчою стежкою.
І жив би без прокляття.
Ти ладен...
Замовкни!
Северин ударив острогами. Кінь ображено заіржав, рвонув уперед, і посвист вітру стишив голос у голові.
Коли трійця роз'їхалась, а Северин уперше за багато місяців рушив самотою, голос лунав щодня голосніше... Вкрадливий. Переконливий. Невідступний. Переслідував шепотом уві сні, другою тінню вився за спиною, втручався в думки непроханими заувагами. Голос, що звів із розуму батька, повернувся до сина проклятим спадком.
Ось чому угода має бути знищена!
Як і минулого разу, Ліна зустрічала біля хвіртки.
— Ти живий, — зронила замість привітання. — Оля дуже зрадіє.
— Вітаю, Ліно, — характерник спішився, хотів було обійняти відьму, але вчасно спинив себе. — У вас усе гаразд?
— Так, Северине. А у вас?
Цього разу її голос звучав привітніше.
— Ми вирізали останній загін хортів. Знайшли древнього чаклуна, що свідчив світанок Сірого Ордену і стояв за його знищенням. Втратили Савку, який заплатив життям за вбивство того чаклуна.
— Співчуваю втраті, — Ліна запросила його на подвір'я.
— Оля у хатині. Йди до неї, а конем я займуся.
— Дякую, — він передав віжки.
Невеличка стайня стояла порожня.
— А де Максим?
— Поїхав залишити місячне ярмо деінде. Ходи вже! Потім потеревенимо.
Першим його появу помітив Хаос — розпушився, зашипів, утік під ліжко. Оля обернулася: личко осяяла усмішка, яка за мить зникла у плачі, і дівчинка прожогом кинулася йому в нош. Северин упав на коліна, притиснув доньку до себе, ловив грудьми схлипи, гладив пальчики, що стискали його плечі, водив щокою по м'якому волоссю... Заплющив очі, відчуваючи, немов розчиняється в маленьких обіймах.
— Тато повернувся, — прошепотів, і, поки донька не бачила, витер сльози.
Коли Ліна зайшла до хатини, вони сиділи на підлозі, а Оля по черзі показувала дерев'яні фігурки. Характерник старанно розглядав кожну, поки її не забирали, і давали натомість наступну.
Відьма дочекалася, коли Хаос зволіє покинути поріг, і захряснула за котом двері.
— Мені здалося, чи Оля гралася з тим пекельним створінням?
— Хіба не дивовижа? — Ліна збирала на стіл. — Уперше бачу, щоби Хаос підпустив до себе когось після Соломії. Зазвичай він ладен видряпати очі будь-кому, хто його торкнеться... А Олі дозволяє навіть за хвоста смикати.
Дівчинка посміхнулася і помахала дерев'яним котиком.
— Вона досі не зронила ані слова, — зауважив Чорнововк, намагаючись приховати тривогу.
— Зцілення потребує часу. Дівча мовчить, але зірко бачить, гостро чує і жваво метикує, — відьма підморгнула Олі. — Твої сакви лежать у стайні, коня я доглянула. Коли ти востаннє перевіряв його підкови?
— Хороше запитання...
Колись Соломія, тепер Ліна — відьми вміли змусити його почуватися присоромленим!
— Іще трохи, і закульгає, — напучувала Ліна. — Не можна так нехтувати конем. Ти ж досвічений вершник!
Коли живеш у зламаному часі, про підкови думаєш насамкінець.
— Мені геть із голови вилетіло, — характерник покрутив у руках кутастого дерев'яного вовка, що йому простягнула донька. — Це ти різьбила?
— Максимова робота.
Северин не бачив цієї усмішки, відколи між ними все скінчилося.
— Хлопець нудьгував без діла, — відповіла Ліна на німе запитання. — Швидко вчиться, любить працювати з деревом. Оля тішиться, бо то все нові іграшки для неї.
Кутастий вовчик змінився на сферичного чи то кроличка, чи то зайчика, який розмірами не поступався бегемотові.
— Дякую, Ліно, що приглядала і...
— Що більше слів подяки, то менша їхня цінність. Сідаймо до вечері.
За столом вони точили ляси про справи побутові, ані словом не прохопившись про смерті, помсту чи війну, — ніби старі сусіди, які зустрілися на гутірку.
Северин уклав Олю до сну, взявся оповідати казку про солом'яного бичка, забув її посередині і далі вигадував, поки доньчині повіки не склепилися. Прислухався до глибокого дихання, погладив по голівці, відчув хвилю величезної, ніжної, чистої любові. «Я давно відлучила її від грудей... Знаєш, навіщо?»