Кілька хвилин він стояв, знемагаючи від німого ридання, а потім перевів подих і навшпиньках вийшов на ґанок, де неспішно чаювала Ліна, вглядаючись у холодну жовтневу ніч.
— Її подушка пахне ароматними травами.
— Під нею сховано амулет від нічних кошмарів, завдяки якому Оля спить без поганих снів.
— Я подякував би, та одна відьма сказала, що більше слів подяки, то менша їхня цінність.
Ліна фиркнула.
— Про доньку не переймайся. їй потрібен час, аби оклигати від усього пережитого.
Мені теж, подумав Чорнововк.
— То що тепер, характернику? Забереш її та й поїдеш собі, аби повернутися іншої скрутної днини?
— Коли ти не проти, я побуду тут деякий час, — несміливо попросив Северин.
Він очікував на відмову, але Ліна стенула плечима.
— Ночуватимеш у стодолі.
— Я змушений просити про ще одну послугу.
З темряви обурено зашипіли, і звідти глипнула пара жовтих очей.
— Чому я не здивована, — Ліна обійняла горнятко долонями. — Може, тобі травички заварити? Я щовечора на сон споживаю, гарно заспокоює.
— Завари дещо інше.
— Приворотне? — Відьма махнула руками в ніч. — Тікай звідси!
Розгніваний Хаос зник.
— Зілля для ночі срібної клямри.
Вона зміряла його тим довгим поглядом, який Северин ніколи не міг достоту розтлумачити. Зневага? Цікавість? Туга? Жалість? Похована пристрасть? Усе разом?
— Невже у твоїх саквах причаївся новий джура?
— Ні. Для мене. Можеш приготувати?
Ліна розсердилася.
— Будь-яка дурепа з рецептом може, — відрубала. — Навіщо тобі проводити той клятий ритуал?
— Аби знайти шлях до розірвання кривавої угоди...
Відьма сховала обличчя під долонею.
— ... і я волів би це зробити якнайшвидше.
— Тебе не зрозуміти, сіроманцю! Кохаєшся з відьмою, а потім одружуєшся на характерниці. Підписуєш потойбічну угоду, а потім хочеш її розірвати.
Її слова кольнули глибше, ніж він очікував.
— Обіцяю все пояснити, — Чорнововк приклав руку до грудей. — Слово честі! Як ніхто інший, ти заслужила почути історію від самого початку.
— Красно дякую, — Ліна підвелася і штрикнула його поглядом різнобарвних очей. — Інколи я міркую, та все ніяк не можу збагнути: хто з нас двох більший дурбецало?
Повела вкритими хустиною плечима, ніби від холоду, підхопила порожнє горня.
— Коли тобі так горить, піду зроблю це трикляте зілля.
За кілька годин вони простували лісом. Сіялась мжичка. Відьма в плащі з каптуром ішла попереду без світоча, ніби суцільна темрява їй не заважала.
Як у ніч срібної клямри, згадалося характернику. Незграбний підпис кров'ю на сувої, ватри Купали біля Дніпра, крижина шраму на серці... Десять років. Лише десять років минуло відтоді.
— Твій борг зріс, — сповістила Ліна.
«Навіщо ти зробив це?»
— Колись я тут заблукав...
«Аби захищати їх».
— Я пам'ятаю. Мавка вивела тебе з хащі, після чого вкрала твій перший цілунок.
«Хіба не знайшлося би іншого захисника?»
— Цьогоріч я бачив її знову.
«Якщо так думатиме кожен, захисників не стане».
Далеко вони не заходили — спинилися посеред великої галявини. Холод стелився від сирої землі. Ліс насторожено спостерігав.
— Ліно, тут згодиться?
Тільки Соломії більше нема.
— Згодиться. Де ти її зустрів? Може, переплутав з іншою? Захара нема.
— Ні, та сама. Вона звільнила мене з Ґадриного полону.
Батька нема.
— Та невже? — Ліна не стримала подиву. — Що це за мавка така? Вони рідкісні та потаємні, мають силу переходити між світами, коли заманеться, — але щоби зруйнувати чари Володарки?
Ордену нема.
— Я не вигадую.
І віри більше нема.
— Краще б вигадував.
Після нетривалого опору невеличка ватра підкорилася відьминому наказу, плюнула вологим галуззям, зацвіркотіла полум'ям. Северин роздягнувся по пояс, здригнувся, сів біля вогнища. Заплющив очі і примусив себе забути про Лінину присутність. Зосередився на повітрі, що покусувало голу шкіру, на дотиках полум'я, що танцювало поруч...
Геть зайві думки!
Взяв миску, повну трунку. Одним безперервним ковтком випив. Дозволив напою розлитися тілом, заволодіти м'язами. Глибоко вдихнув. Зашепотів ледь чутно.
...Тіло моє готове... воля моя непорушна... серце моє чекає...
Миску змінив ніж. Іскряний сніп ватри опалив груди.
... Між війною та миром... підлотами та чеснотами... між пеклом та раєм...
Він знову почувався джурою, який стоїть на порозі непізнаного, страхітливого і нелюдського виміру.
Геть сумніви!
...Не похилившись... не озираючись... не опускаючи погляду...