Удар леза переніс його по той бік.
Не було ні довгого шляху, ні затишного садочку з хатинкою посеред зеленого поля. Ґаад, убраний у морок, стояв на урвищем, де плескалася непроглядна темрява.
— Северин Чорнововк, — обернувся поволі. — Я чекав. Навіщо ти повернувся сюди?
Те саме безпристрасне обличчя. Той самий могутній голос.
— Коли чекав, то мусиш знати.
Проте цього разу Северин не боявся.
— Промовляй, людино.
— Я прийшов по угоду Мамая.
Багряні очі блиснули.
— Розірвати угоду неможливо. Ти не знайдеш найменшої шпарини, хоч рік вичитуй кожен рядок. Щойно кров...
— Я прийшов знищити сувій.
Він насмілився перервати самого Ґаада.
Той мовчав кілька довгих секунд, а потім ляснув у долоні. Скручений сувій явився над морем пітьми: завертівся, ніби хотів пробурити смоляне небо Потойбіччя, і почав розгортатися. Смуга пергаменту невпинно довшала, крутилася спіраллю, аж раптом криваві підписи, які безладно всіювали її, спалахнули червоним. Від кожного злетіла яскрава ниточка — грандіозне сяйливе павутиння розбіглося від сувою, водномить накривши мертві рівнини мереживним куполом. Ниточки тягнулися за видноколо, схрещувалися, тоншали, проте не рвалися і не зникали. Сувій поволі кружляв у небі довгастою жовтою змією, ніби повітряний змій на тисячі повідків. Від цього величного видовища у Чорнововка відняло мову: таких чарів він навіть уявити не міг.
Одна з ниток впивалася йому в груди посеред шраму.
— Пуп на животі: символ зв'язку з твоєю матір'ю, що дала тобі життя, — прогримів Ґаад. — Рубець на серці: символ зв'язку з моїм світом, що дарував тобі сили.
З кожним словом його голос гучнішав.
— Я — виток і джерело. Я — калиновий місток між характерниками та їхніми силами. Угода — частина мого єства! Ти прийшов знищити її, людино? То для цього тобі доведеться вбити мене.
Останні слова пролунали так оглушливо, аж перетинки у вухах Северина мало не луснули.
— Вбити тебе? — перепитав той. — Вбивати я навчився досконало.
Не вагаючись ані миті, характерник вихопив ножа і метнув у багряноокого. Срібне лезо прошило груди, ніби повітря, пірнуло ву непроглядну темряву і зникло.
Від Ґаадового сміху криваві ниточки затрусилися.
— Що ж... Можливо, вона недарма вибрала тебе, — мовив Ґаад тихіше. — Ні, людино, вбити мене не так просто.
— Коли це єдина можливість знищити угоду, то я вигадаю спосіб, — Северин безстрашно зустрів багряний погляд.
— Я викидав звідси й за менше нахабство.
Уже б викинув, якби волів, подумав Чорнововк.
— Я повертатимусь знову і знову.
— А ти затятий! Не дуже розумний, але впертий.
— Я дізнався правду про угоду. Про Мамая і Пугача, — казав Северин, не зважаючи на глузи. — Я не заспокоюсь, допоки не звільню світ від прокляття сіроманців.
— Хто дав тобі право вирішувати за всіх?
— Я сам узяв його. Ти сторіччями збирав наші душі...
— Ваші душі?
Сяйливі червоні тенета знову затрусилися від реготу.
— Про яку душу ти кажеш, людино? — Ґаадові шати злетіли, немов під поривом вітру. — Скажи, коли у вас оселилося це хворобливе бажання розщепитися на осяжне і ефемерне? Чому ви неспроможні лишатися цільними, якими вас народили матері?
— Не розумію.
— То я поясню! Після всебічного вивчення ваших нетривких тіл та бридких нутрощів можу сказати напевно: жодної душі не існує.
Ґаад замовк, насолоджуючись розгубленим виразом на Севериновому обличчі.
— Моя угода — ти навіть не читав її, бовдуре! — полягає в тому, що пролита тобою кров, як і тіло в посмерті, належить Потойбіччю. Все! Казки про душі, нібито прикуті до землі, приречені на пекло і вічні муки, — то сміховинні вигадки.
Кармінові ниточки ледь чутно забриніли.
— Люди люблять вигадувати слова. Все має бути названим — навіть те, чого не існує і ніколи не існувало. Слова допомогли людям підкорити світ, але водночас заклали стіни непорозуміння між вами...
Северин безмовно слухав.
— У страху перед стихіями і невідомістю люди вигадали богів. У страху перед смертю і скінченністю люди вигадали душу. Ви вірите в неї так давно, аж забули, що то вигадка. Перелякані смертні, які дурять себе казочками про майбутнє безсмертя, — Ґаад похитав головою. — Ви приписуєте мені багато речей, та я не годуюся вигадками.
Він змовк і повернувся до провалля.
— Якщо ти кажеш правду... — мовив обережно Чорнововк.
— Я завжди кажу правду!
— Отже, вся річ у крові.
— Завжди була.
Ґаадова постать зникла, а за мить виросла перед характерником — удвічі вища, грізна, недосяжна. Водночас повіяло холодом і жаром.