— Зрештою, чом би й ні? — промовив Ґаад. — Ти перший, хто зважився. Відвага заслуговує на винагороду. Ти чуєш мене, людино?
— Так.
— Ну то слухай уважно, бо ніхто і ніколи цього не чув!
Помережане червоним павутинням Потойбіччя свідчило їхню розмову. Сувій кружляв у небі, схожий на падучу зірку з велетенським хвостом. Ниточки стиха дзвеніли, мов розладнані струни.
Ґаад стиснув руки в кулаки. Простягнув їх уперед, наче тримав шальки терезів. Поволі розтиснув пальці лівиці — з долоні просипався чорний пісок.
— Мертва земля.
Розтулив праву — впали схожі на кришталь краплі.
— Мертва вода.
Порожні долоні вказали на пустельні рівнини.
— Цей край не завжди був таким. Колись він жив... І крихта життя досі жевріє у ньому. Але роздмухати її непросто — мало не всі вважають це неможливим.
Северин нашорошив вуха.
— Внаслідок катаклізму життя витекло звідси... Тоді відчинилася брама до іншого світу, що буяв, кипів і квітнув. Майже всі, кому пощастило вижити, рушили на пошуки нової батьківщини... Аби поневірятися і ховатися у тих землях непроханими зайдами.
Йому згадалися домовики, Володар лісу, цверг та інші потайні створіння, маленькі і великі, беззахисні і грізні... Скількох він поневолив кривавою печаткою?
— Я був серед одинаків, які відмовилися тікати. Долучився до найвидатніших мудреців, які прагнули виправити те, що здавалося невиправним. Володарка розділила землі між нами на угіддя, де кожен міг працювати над своїм задумом, і дарувала право на будь-які спроби, якщо вони не заважали іншим. Титанічні труди, епоха за епохою... Спочатку ми вірили в себе: пропонували, обдумували, сперечалися... Марно. Спільний запал згасав після кожної невдачі. Дехто зневірився. Я особисто пробував двічі — і двічі зазнавав поразки, хоча щоразу був певен, що безсумнівно мусить вийти.
Ґаад махнув рукою. Кубло темряви вилетіло з провалля, зім'ялося, склалося в одну маленьку крапку... а потім стрімко розгорнулося і шубовснуло на місце, здійнявши хвилі мороку.
— Нехай моя подоба не обманює тебе: для нас форма не є сталою. Ми здатні спотворюватися, як заманеться, і змінювати світ навколо без жодного руху напозір.
Обличчя Ґаада затремтіло, розмазалося — лишилася тільки пара червоних очей. Його шати стрімко змінювалися: селянське вбрання, лицарські обладунки, характерницький однострій, дивний небачений костюм... Попри несталі форми, Ґаадів голос лунав так само незмінно.
— Мешканці іншого світу звали це чарами. Будь-що вони прагнули отримати бодай краплину таких сил, — Ґаад припинив метаморфози і повернувся до свого початкового лику. — Дикуни не усвідомлювали, яка могутня амброзія тече їхніми жилами...
Северин мимоволі поглянув на нитку, що стриміла з його грудей. Спробував торкнутися до неї, але пальці пройшли наскрізь.
— Магічні угоди: обмін частки нашої природи на вашу кров, есенцію життя. Що більша міць — то більше пактів можна скласти, і отримати більшу силу натомість. Поки інші зневірилися в можливості щось виправити, я, після двох невдалих спроб, нарешті збагнув, як можна відродити наш світ.
Характерник не перебивав жодним словом: як і Рахман, Ґаад уперше міг нарешті вивернути душу... Якої, за його словами, не існувало.
— Гаспид, Нечистий, — шукачі, які потрапляли сюди, зверталися до мене різними прізвиськами, вважаючи кимось зі своїх казок, — Ґаад підвів обличчя до неба. — Якби мене лишень осяяло раніше! На превеликий жаль, епоха кривавих жертвоприношень тоді вже спливла.
Ґаад підхопив одну з ниточок, яка тягнулася від сувою. Між його пальцями вона налилася силою, забриніла гучніше, запульсувала, наче повна крові артерія.
— Довелося шукати нові можливості. Людство швидко змінювалося: від дрібних тотемів і племен — до великих богів і держав. Різні народи, різні мови, різні прапори. Я довго спостерігав, але не розумів цих поділів, допоки не збагнув, як їх можна використати.
Багряні очі сліпуче спалахнули.
— Ті, що будь-якою ціною прагнуть захистити рідну землю! Відвага. Заповзятість. Самовідданість. Цих слів можна не розуміти, аби усвідомити, що крапля такої крові вартує діжки крові переляканих жертв. Саме вона була потрібна цьому світові.
Пейзаж умить змінився: сувій над головами зник, а нитка, що її тільки-но тримав Ґаад, більше не губилася на обрієм, а тремтіла у шерехатій корі величезного дуба, який розкинув гілля мало не до самого неба — іскра життя в царстві смерті.
— На відведених мені теренах у світі людей точилася чергова війна, і я нею скористався: один шукач безсмертя допоміг перевірити життєздатність нового задуму, а затим привів юнака, який щиро вважав, ніби угода скінчиться на ньому... Бідолаха Мамай розумів людську природу навіть гірше за мене. Вслід очікувано прийшли інші звитяжці... Коли ворог на порозі, шаблі не ламають, адже так, Северине?