— Куди там! Обміняв отриману ділянку на придорожну, побудував цей двір і назвав на честь двох стріл, які змінили його життя.
— Зазвичай шляхтичі харкають простолюдинам на спини, а не осипають землями.
— То був істинний шляхетний пан. Велика рідкість!
— Як цнотлива шльондра?
Шинкар весело розсміявся і вказав на його шаблі.
— Ви часом не військовий?
— А що?
— Батько мій завів традицію — першу воякам наливати безкоштовно.
— Коли Сірий Орден досі вважається, то наливай.
Шинкар здивовано витріщився. Поглянув на Бойка, наче вперше.
— До гетьмана Ярового між цими стрілами спочивав образ Мамая, — прошепотів, наче чоловік у кутку міг підслухати. — Довелося зняти, коли хорти погрожували все тут спалити.
— Хорти тепер гризуть землю, — відмахнувся Гнат.
Шинкар забрав миску, і подав повну чарку, яку характерник здолав одним ковтком.
— Добрий самогон.
— Дідівський рецепт! Смакує?
— Грошей катма, так би я ще випив.
До шинкваса підійшов інший гість — цибатий юнак. Одяг мав недешевий і чистий, на поясі спочивав палаш у лискучих піхвах. Якийсь нахабний панич, виснував Гнат.
— Першу випив на дурняк?
Щоки всіяно вуграми, зуби безперестанку покусують верхню губу, погляд скаче сюди-туди. Чимось він нагадував Гнатові пам'ятного Бориса-Мармуляда.
— З яких ти військ? Полк смердючого одоробла?
Характерник зміряв юнака байдужим поглядом.
— Що ти витріщився, гівно? Коли востаннє мився?
У старі часи, подумав Бойко, він би вже зуби випльовував.
— Бійки шукаєш, хлопче?
— Паща у тебе сральником тхне, — жевжик хруснув шиєю, ніби розминався. — Може, й шукаю.
— Іди під матусину спідницю пошукай, — відмахнувся Гнат. — Там зазвичай не проштовхнешся.
Юнак вихопив стилет.
— Аніруш! — Шинкар дістав масивну палицю, вкриту цвяхами. — Коли треба морди чистити, то пензлюйте за огорожу, шановні! А тут зберігайте порядок.
Характерник зітхнув, споглядаючи порожню чарку. Жевжик плюнув на шинквас, зміряв сіроманця лютим поглядом і вийшов, гучно траснувши дверима. Шинкар незворушно витер мокротиння ганчіркою.
— Скільки пива те щеня вижлуктило, коли лізе до незнайомця з двома шаблями? — поцікавився Гнат.
— То гнила душа, пане! Підрізав якогось вельможу у Вінниці, а його брат, сердюк високого чину, нині все залагоджує. Гівнюк тут ніби переховується, а насправді постійно шукає крові. Щедро платить, наволоч, а мені зараз кожна монета важить... Відколи столицю до Києва пересунули, відвідувачів бракує, — виправдовувався господар. — От і доводиться потурати.
— Він мого коня не скалічить? — стривожився Бойко.
— Коні йому нецікаві, — заспокоїв шинкар. — Чекатиме, коли ви до вітру підете. Одразу в печінку вдарить... Уже було таке, заледве врятували бідолаху.
— Зброя срібна?
— Він багатий, але не настільки.
— Зараз повернуся.
І справді: лишень Еней вийшов на подвір'я, в бік йому дзьобнув стилет. Раз, другий, третій... Вправно і швидко — так само били головорізи Шевальє.
Він схопив жевжика за зап'ясток, стиснув до хрускоту.
— Падлюко! Улюблену сорочку поштрикав.
Стилет блискавично змінив власника і вперся гострим жалом під юнацький борлак. Від такого перебігу обличчя жевжика сполотніло, а в повітрі розтікся різкий сморід випорожнень.
— Акарс! — крикнув убивця-невдаха. — Акарс!
— Га?
— Акарс! — проскавулів той, мало не плачучи. — Закляття проти нечистого!
— Це слово «срака» навпаки, йолопе. Давай гаманець, поки я тобі руку не зламав.
Ваговитий гаманець перекочував до Гната. Той натиснув стилетом:
— Якщо за хвилину тебе тут не стане, повідрубую руки і ноги. Будеш повзати хробаком і прутнем собі підмахувати. Второпав?
Звільнений жевжик чкурнув до стайні. На бігу зі штанини вивалося лайно, від чого Гнат похитав головою і повернувся до шинквасу.
— Продовжимо, — характерник розкрив гаманець, присвиснув і відрахував два таляри. — Самогону мені, добродію! Та закусок побільше.
— Ви позбавили мене єдиного сталого джерела прибутку, — промимрив сумно шинкар.
— І лихої слави для прадідівського закладу.
Горілка не ставить важких запитань: вона їх притлумлює, аби потім затуманити роздумами про сенс життя і власне призначення. Тому треба пити далі, аби й вони зникли, а натомість настала омріяна порожнеча.
Гнат був певен, що наступного ранку по нього приїдуть, але нічого не трапилося — що було дивно з огляду на кількість золотих у капшуку. Стилет також був із недешевих: по одній грані тягнувся тонкий напис, і сіроманець, який слабкував у мовах, ухвалив, що то італійська.