Мабуть, у дорозі наздоженуть, вирішив Бойко. За можливості такі справи завжди робляться без зайвих свідків. Кінні сердюки покарають нахабного грабіжника, що насмілився напасти на молодшого брата одного з синьожупанників, але втік з місця злочину. Часи нині темні, а за мертвого мародера тільки винагородять...
Сердюки так і не з'явилися. Набитий грошима гаманець приємно грів кишеню, у саквах затишно булькали нові запаси самогону. Задоволений неочікуваним багатством і дещо розчарований відсутністю пригод характерник прибув до Вінниці.
Недарма плакали воском тисячі свічок у храмах, немарно віряни молилися: на береги Південного Бугу повернувся спокій. Зникли незчисленні міністерства, посольства, екіпажі, вельможі та журналісти. На вулицях знову стало тихо і чисто. Лише власники гостинних домів, готелів, ресторанів і шинків сумували за прибутками, що за кілька місяців дорівнялися кількарічній виручці, та неохоче стирали цінники на крейдяних дошках. Паркани вкривали нові плакати війська Січового, а повітря смерділо викидами заводів, які безперервно працювали на перемогу.
Еней давно не бував у людному місті, тож спішився і крокував, роззираючись довкола. Упир невідступно трусив слідом. Перехожі кидали на характерника сторожкі погляди, ховали очі, пришвидшували крок, намагалися обійти по широкому колу або переходили на інший бік вулиці. Він до такого ставлення звик, і уваги не звертав... Аж тут йому трапився безхатько.
Брудне дрантя. Чорні нігті. Довге волосся охопило голову нечесаним ковтуном, між неохайними вусами і кошлатою бородою прозирали розтріскані губи. З кудлатого писку над обвітреними щоками виблискували очі — запалі, червоні, підкреслені набряклими мішками. Типовий пропій, що їх сотні у кожному великому місті... За спиною халамидника він розгледів руків'я двох шабель.
Дзеркало стояло у вітрині чи то салону, чи то ательє. Гнат окляк, ніби вперше побачив своє зображення: немитий безпритульний пропій!
Пірнає в пляшку. Б'ється з малолітніми дристачами. Радіє награбованим монетам. Ночує в рівчаках. В якомусь він замерзне насмерть... І ніхто не поховає безіменного босяка.
Без мети. Без сенсу. Перекоти-полем по життю, допоки не здохне на п'яну голову.
Навіть у мокриці має бути самоповага.
Сповнений огиди до себе, Бойко притлумив бажання вистрілити у дзеркало і рішучим кроком направився до найближчого заїзду, де замовив ночви та виправ усі речі. Замовив другі ночви, бо вода в перших перетворилася на бруд вимився сам, поїв і ліг відпочити до наступного ранку.
Цирульник із довгими, закрученими догори вусами вклонився і запросив до крісла. Гнат скинув перев'язь із шаблями.
— Роботи чималенько, — цирульник укрив його по шию м'яким простирадлом. — Як бажаєте стригтися?
— Як тут поголіть, — характерник передав старий дагеротип. — Зробіть оселедець і вуса, решту — до біса.
Цирульник кивнув і заходився збивати мильну піну.
— Гарна світлина! Хвацький вигляд ви мали в юності.
— То не я.
— Справді? Дуже схожі.
— Не знаю цього хлопця. У нього є майбутнє. Він хоче жити, — характерник поглянув на світлину, а потім сховав її до кишені. — А в мене майбутнього нема. Я готовий померти тут і зараз.
— Тільки не під моїм лезом, — усміхнувся цирульник, та очі його не сміялися. — Прошу відкинути голову. Я почну із зачіски, а потім перейду до обличчя.
Далі Гнат не зронив ані слова (переважно через гарячий рушник, що лежав у нього на писку). Цирульник працював хутко і вправно, спочатку ножицями, затим бритвою, водночас розважав відвідувача байками про Вінницю-столицю. Жодного разу не порізав.
Наостанок напахтив Гната гострим парфумом і повернув до дзеркала, а сам узявся мити руки.
— Прошу!
На нього дивився хлопець зі світлини — побитий роками, зі згаслими очима... Але той самий Гнат Бойко. Не смердючий безіменний безхатченко.
— Я намастив ваші вуса лаком, яким користуюся сам, — цирульник провів себе по вусах. — Гарно тримає форму!
— Скільки я винен? — Гнат підвівся, не відриваючи погляду від дзеркала.
Коли він мав такий вигляд востаннє?
— Ані шеляга.
Подив змусив перевести очі від власного відображення до цирульника.
— У мене двоюрідний брат, світла душа, у скарбничих був, — пояснив той. — Загинув у Буді, земля йому пухом.
Перехрестився. Бойко вирішив не казати, що всіх убитих у Вовчому місті сіроманців спалили.
— Тішуся, що хтось із Сірого Ордену вцілів, тому платні з вас не візьму.